Аркадій Адамов - Зашморг

— Звідки мені знати, — відрубує стара. — Не доповідає він мені.

— Тоді покличте, будь ласка, Ганну Сергіївну, — тим самим тоном кажу я.

Мені здається, що стару найбільше сердить цей рівний, спокійний тон, вона звикла до окриків та лайки.

— Та на кий вам Фёдько?.. Чого ви людині дихнути не даєте?.. — верескливо вигукує вона. — Відчепіться заради Христа. Спокою він через вас позбувся. Дому рідного боїться…

У мене не залишається сумніву в тому, що Федько переховується і явно чогось боїться. Невже це вів і Зінченко вбили Віру Топіліну?

У цей момент двері за спиною старої трохи прочиняються, і в кімнату несміливо заглядає худенька жінка.

— Ви мене, чи що? — неголосно запитує вона.

Стара незадоволено відступається, і жінка заходить до кімнати, нерішуче і злякано дивиться на нас, смикаючи кінці хустки.

— Де ваш чоловік, Ганно Сергіївно? — запитую я. — Він нам дуже потрібний.

— Немає його… — тихо відповідає вона, опускаючи очі. — Ось уже третій день, як немає.

— А за речами його хто приходив? — несподівано запитує Гриша.

— Та Іван.

— Ну от, значить, він у Івана.

— Ні, що ви, що ви!.. — чомусь лякається Ганна Сергіївна. — Немає їх там…

— Ти, Ганно, розпатякалась вельми, — сердито перебиває її стара. — Нічого не варить дурна твоя макітра.

— Так вони ж питають…

— Мало що вони питають. А в тебе самої отут що, полова? — Стара щосили б'є жінку по чолу, і та злякано відсахується від неї. — Вони хто? Чужі люди, невідомі. А він тобі — чоловік рідний…

— Ну, гаразд, — втручається Гриша. — Ви, мамашо, не дуже рукам волю давайте. І язикові, до речі, теж. Не дурніша за вас Ганна Сергіївна. — І повертається до дружини Мухіна: — Ви нам дозволите Федора почекати? Ми вам не будемо заважати.

Він розмовляє з нею підкреслено шанобливо, з відтінком явного співчуття, навіть симпатії. І це, по-моєму, особливо сердить стару.

— Будь ласка, — тихо відповідає Ганна Сергіївна. — Чекайте, коли треба.

Гриша дивиться на мене, і я киваю у відповідь.

— Це доки ж ви чекатимете? — грізно запитує стара, впираючись кулаками в боки.

— Скільки доведеться, хоч до ранку.

— Та я тут сплю, іроде!

— То ми на кухні посидимо. Й умова, — суворо попереджує Гриша, — хоч би хто постукав, відчиняти будемо ми.

— Та ти хто такий, щоб командувати? — звискує стара і грізно насувається всім своїм огрядним тілом на Гришу.

Невисокий, худорлявий Гриша здається поряд із нею хлопчаком, і чубок на потилиці в нього стирчить зовсім по-хлоп'ячому.

— Кінчайте, мамашо, шуміти, — каже він. — Ось уже одинадцята година. Спати вам пора.

Ми отаборилися на кухні. У хаті поступово все завмирає. В одній кімнаті спить Ганна Сергіївна з дітьми, у другій — стара. Злюща стара ще довго щось люто бурмоче про себе, крекче і лається. Але нарешті засинає і вона; клекотливе, голосне хропіння долітає з її кімнати.

Ми не спимо. Куримо, п'ємо воду і впівголоса розмовляємо.

Чого тільки у ці тихі напружені нічні години не розкажеш другові, який сидить поруч. Я розповідаю Гриші про Свєтку, про близьке наше весілля і про різні проблеми, пов'язані з ним. А Гриша оповідає, як минулого року пішла від нього дружина. Вперше поїхала на курорт у Крим і там закохалася у якогось льотчика. Так додому і не повернулася. Тільки лист надіслала: прощай, мовляв, і надішли речі у Миколаїв. А крім речей, до речі, залишилися дві дівчинки: одній чотири роки, другій — сім, першокласниця. До Гриші після цього приїхала мати дружини. І живуть вони тепер разом. А на листи дочки теща не відповідає. От яка ситуація. А дівчатка, до речі, розумненькі та кмітливенькі, ще й гарні. Гриша з такою ніжністю говорить про своїх дочок, що зовсім по-іншому відкривається мені раптом ця людина.

— Нам би годинки до сьомої ранку впоратися, — зітхає Гриша, — я б Натку у школу встиг відвести перед роботою. Бо Марія Зіновіївна ніяк не встигає. І Ніночка ще спить.

Я киваю. Еге ж, непогано було б упоратися до ранку.

Хоч як неприємно в цьому признатися, але, здається, Кузьмич мав рацію. Мухін швидше за все не заявиться додому. І стара завтра рознесе по всій околиці звістку про нічних гостей. А якщо це дійде до Мухіна, то він, дивись, взагалі з Москви втече. Шукай тоді його!

Нескінченно тягнеться ця клята ніч. Тихо у домі. Навіть стара вже не хропе. Чути тільки, як капає в умивальнику вода.

Ми вже потроху куняємо. Я дивлюсь на годинник. Третя. Найважчий час, середина ночі. Треба зробити по кухні хоч декілька обережних кроків та підбадьоритися. Гриша сонно стежить за мною.