Аркадій Адамов - Зашморг

— Завтра приїде ранковим поїздом, — каже Петя.

Тим часом у кабінеті стає людно. Прийшли всі співробітники, які беруть участь у роботі по цій справі.

— Григорію Олександровичу, а можна мені доповісти? — звертається до Воловича молодий чубатий хлопчина, якого я тут раніше не бачив. Зовсім, певно, зелено поповнення. — Адже ми дещо знайшли все-таки, — запально додає він.

Гриша Волович посміхається, і з цієї посмішки я бачу, що хлопчина йому подобається, він готовий йому багато що пробачити, навіть ось таке вистрибування попереду всіх.

— А чому не Костянтин Прокопович? — усе-таки запитує Гриша, очевидно, з чисто педагогічною метою.

— Він же мені доручив!

— Нехай, нехай, — басить хтось за моєю спиною.

Втім, старого оперативника Сухарєва я знаю давно і поважаю теж давно. Його поважають усі, хто його знає.

— Ну, Володю, давай, — погоджується Волович.

— Значить так, — з піднесенням починає той. — Завдання у нас було складне, як ви розумієте. Знайти тих двох, котрі того вечора опинилися на будівельному майданчику одночасно з Вірою Топіліною та її супутником. Ми зміркували так. Вірніше… — Хлопчина збивається і під добродушні усмішки товаришів, червоніючи, виправдовується: — Загалом… Костянтин Прокопович, звичайно, зміркував.

Так, Сухарєв зміркував. Звідки ці двоє могли забрести на будівництво з. пляшкою горілки, щоб там її, очевидно, розпити? Скоріше за все, вони її щойно купили і квапилися якнайшвидше випити. Щойно купили! І Костянтин Прокопович з Володею, маючи небагато прикмет, попрямували до найближчих крамниць, де торгують вином. Одначе це нічого не дало. По-перше, жоден продавець не міг пригадати серед останніх покупців того дня низенького у тілогрійці та високого у капелюсі. До того ж і час їхньої появи на будівельному майданчику — близько одинадцятої години вечора — вказував, що горілку, якщо її не купили заздалегідь, можна було дістати у такий час тільки у єдиній черговій крамниці, де, однак, продавщиця цих двох серед покупців теж не пригадала. Залишалися, правда, в окрузі ще дві закусочні та кафе, але переплачувати там за горілку ці двоє навряд чи стали б.

Ось тут Сухарєву і спала на думку справді геніальна ідея: а що, коли вони одержали ту пляшку як премію або як платню у тій же черговій крамниці? І припущення блискуче підтвердилося. Справді, близько десятої години вечора до крамниці привезли з холодильника рибу: вдень водій та вантажники не впоралися з усіма ходками; і останній маршрут довелося робити так пізно. Вантажники одержали від директора, який уже заждався тієї риби, королівську винагороду і рибою, і горілкою. Вантажників було двоє, і за прикметами вони дуже скидалися на тих, яких бачив Сергій.

Встановити автобазу; звідки брали машину, не становило труднощів. Водій її легко пригадав вантажників і назвав їхні імена: Федір Мухін та Іван Зінченко. І от учора Сухарєв та Володя з'ясували, що обидва вантажники зникли і вже другу ніч не з'являються додому: Не пощастило відшукати їх і сьогодні. На роботі вони теж у ці дні не з'явилися.

— Розшуки ми продовжуємо;— все ж таки дуже оптимістично закінчує свою розповідь Володя.

— Ну, давай тепер ти, Миколо Івановичу, — звертається Волович до іншого співробітника і пояснює мені: — Він тим сусідом займається, на якого Жилкін вказав.

— Розібрався я у їхніх справах. Розібрався… — повторює Микола Іванович, відкашлюючись. — Вихідні дані виявилися не зовсім точними. Надія Горбачова — справді провідник. А чоловік її, Петро, — директор вагона-ресторану. Загрібає, либонь, будь здоровий скільки і зліва і справа. А тому запитання: навіщо йому сусідку грабувати? На вербі груші! Тим більше, що і стосунки у них цілком нормальні. Не один рік, до речі.

— Виходить, бреше Жилкін? — запитую я.

— Бреше, — переконано відповідає Микола Іванович. — Хіба він дорого візьме, щоб збрехати?

— А він справді всі ці дні був у дорозі? — запитую я. — Тоді з ним взагалі нема про що говорити.

— Ось тут якраз одна заковика. Справа в тому, що ввечері в понеділок вагон прийшов до Москви, а вранці його відправили: Цілу ніч вантажили. Ну, і різний там дрібний ремонт, технічний огляд. У таких випадках, як мені пояснили, директор додому не їде.

— Ну, а як було в даному випадку? — запитую я і відразу досадливо махаю рукою. — Втім, у кого це можна тепер з'ясувати!..

— Абсолютно точно. Вагон у рейсі.

— Коли повертається?

— Завтра. О двадцять першій тридцять.