Вільям Айріш - Строк минає на світанку

Вона підскочила до нього. Навіть поночі було видно, який він блідий і приголомшений.

— Що таке? Чому ви озираєтесь?

Він дивився на неї невидющими очима. Вона упустила валізу й струснула його за плечі.

— Кажіть, не стійте отак! Що там скоїлось?

Він мовчав. Нарешті вимовив через силу:

— Його там… убито… Він мертвий… Він лежить там мертвий…

Вона захлинулася.

— Хто? Той чоловік… господар будинку?

— Так, мабуть, той самий, що виходив звідси увечері… — Він провів рукою по лобі.

Вона прихилилася до кам'яної балюстради.

— Це все воно накоїло, — сказала безживним голосом. — Я передчувала, що воно утне якусь капость. Знала наперед, що нам не втекти — воно не випустить. А тепер воно тримає нас ще міцніше, ніж раніш…

Та безнадія охопила її лише на мить: адже місто вчить і боротися. Воно вчить людину багато чого лихого, але може навчити і одної корисної речі — постояти за себе. Воно повсякчас прагне занапастити тебе, а ти мусиш боротися за своє життя.

Нараз вона рвучко обернулась і рішуче ступнула до дверей. Він схопив її за руки.

— Ні, я не пущу вас! — Він потягнув її вбік. — Мерщій ідіть звідси! Вам нема чого тут робити! Мені взагалі не треба було приводити вас сюди. Йдіть на станцію, купіть собі квитка, сядьте в автобус і забудьте про мене…

Вона силкувалася випручатись.

— Руді, послухайте мене! Тікайте звідси мерщій… поки вони…

Він помалу штовхав її перед себе, але вона таки випручалась і підступила до нього ще ближче.

— Я хочу знати одне: адже це не ви?.. Коли ви були там увечері — ви цього не зробили?

— Ні! Я тільки взяв гроші, оце і все. Його там не було, я зовсім його не бачив. Мабуть, він повернувся, коли я пішов… Руді, ви повинні мені вірити!

Вона сумно всміхнулася до нього у півтемряві.

— Ну годі, Квіне, я знаю, що це не ви. Не треба було й питати.

Хлопець із сусіднього будинку… Хіба ж він здатен когось убити!..

— Тепер мені не можна їхати додому, — глухо сказав він. — Я пропаща людина, вони, звісно, подумають на мене. Всі докази говорять за це, і вони чекатимуть мене там, як ми приїдемо. Та коли вже таке має статися, то нехай краще тут, а не там, де всі мене знають. Я залишуся й дожидатиму. А ви… — Він знову спробував підштовхнути її. — А ви йдіть звідси, Руді, дуже вас прошу! Будь ласка!..

— Але ж це не ви зробили, правда? То й дайте мені спокій, не штовхайте мене, Квіне! Я піду туди разом з вами!..

Вона рішуче випросталась, немовби кидаючи виклик, але то був виклик не йому — вона повела очима довкола.

— Ми ще дамося йому взнаки! Хай не думає, що воно нас здолало, ми ще маємо час — наш строк минає на світанку. Зараз іще ніхто нічого не знає, а то кругом було б повно поліції. Ніхто не знає — тільки ми і той, хто це вчинив. Ми ще маємо час. Десь тут, у цьому клятому місті, є. годинник, мій друг. І хоч його звідси не видно, він заодно з нами і він каже, що ми маємо час — не стільки, як раніш, але трохи маємо. Треба боротися, Квіне, боротися! Ніколи не буває запізно — до останньої години, до останньої хвилини, до найостаннішої секунди!.. Ходімо! Зайдемо в цей будинок і побачимо, чи не можна чимось зарадити. Ми повинні піти, це наша єдина нагода. Нам потрібно вернутися додому. Ви ж знаєте, як нам це потрібно, Квіне. Ми боремося за своє щастя, боремося за життя і, щоб узяти гору в цій борні, маємо час тільки до шостої ранку.

Вона ледве розчула його відповідь:

— Ходімо, Руді…

Інстинктивним порухом вона просунула руку йому під лікоть — і щоб додати сміливості йому, і щоб сміливіше почувати себе. І отак, на диво урочисто, вони рушили вперед, — повільно, твердо й дуже рішуче, — до будинку, де витала смерть.

Тамбур між дверима скидався на домовину. Коли Квін стромляв ключа в замок — уже втретє того дня, — руки його тремтіли. Брешуть ті, що кажуть про себе, ніби вони ніколи не боялися…

Замок клацнув. Вони ввійшли. Квін придержав двері рукою і обережно, безгучно зачинив їх.

— Він там, на другому поверсі, — прошепотів він. — Я не хочу тут засвічувати: буде видно з вулиці.

— Ви йдіть уперед, — обізвалася вона, — а я триматимуся за вас. Зараз, тільки поставлю валізу.

Навпомацки знайшла стіну й приставила до неї валізу, так щоб потім легко було знайти. Відтак узяла його за руку. Вони пішли вперед.

— Обережно, тут східці, — пошепки попередив він.

Вона намацала ногою східець, і вони стали підніматися нагору.

«Чи є хто ще в будинку? — думала вона. — Можливо, що і є. Нічні вбивства часто виявляють лише вранці…»