Вільям Айріш - Строк минає на світанку

— Візитні картки, ділові, — сказала вона. — Якийсь Стафорд, якийсь Гоумз, якийсь Інголдзбі… Здається, все… Ні, стривайте, в маленькому відділку теж щось є. Фотографія. Аматорська. Якась дівчина і він сам, обоє верхи.

— Покажіть-но! — Він поглянув і кивнув головою. — Це та сама, що виходила з ним увечері з будинку. В спальні теж є її фотографія, у срібній рамці. Там написано: «В ід Барбари» .

— Отже, це вчинила не вона. А то б фотографії у срібній рамці не було. Рамка, може, й лишилась би, але фотографії там не було б. Здоровий глузд підказує.

— Оце і все у внутрішніх кишенях. Тепер подивимося в штанах. Тут чотири кишені — дві з боків і дві позаду. Ліва задня — нічого… Права задня — ще один носовик. Ліва бічна — нічого… Права… Ключ від надвірних дверей і дрібні гроші.

Вона зосереджено полічила дрібняки, хоч і розуміла, що це нічого не дасть.

— Вісімдесят чотири центи, — мовила сама до себе й поклала гроші на підлогу.

— Кишені всі. А ми й не зрушили з місця.

— Ні, зрушили, Квіне, ще й як зрушили! Даремно ви так кажете. Зрештою, ми ж не сподівалися, що побачимо тут аркуш паперу з написом: «Мене вбив отакий-то». Ми вже знаємо одне ім'я — Барбара. І знаємо, яка та Барбара з виду. І що вони разом провели вечір. Знаємо і те, де вони були приблизно до одинадцятої. Як на мене, то це дуже багато. І про все це ми дізналися, тільки оглянувши кишені.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Вона стиснула його руку, щоб заспокоїти його, підбадьорити.

— Я теж чую, — сказала пошепки. — Не дивіться туди, Квіне, не обертайтеся. Ми встигнемо, Квіне, ми встигнемо!..

Вона підвелася.

— Покласти все назад? — спитав він.

— То байдуже. Залиште як лежить.

Він також звівся на ноги.

— Тепер давайте оглянемо кімнату, — запропонувала вона. — Ви починайте звідти, а я подивлюся тут.

— А чого ми шукаємо? — похмуро спитав він.

Їй хотілося крикнути: «О боже, хіба я знаю!..» «Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Проходячи повз годинник, вона спустила очі, щоб не глянути на циферблат, — наче страус, що ховає голову в пісок. А то була неабияка спокуса. Годинник цокав зовсім близько і дивився просто на неї. Він стояв на полиці, у проміжку між книжками.

— «Зелене світло»… — тихенько проказувала вона, ідучи вздовж полиці. — «Китайські ліхтарики»… «Історія…» — І знову швидко спустила очі.

«Цок-цок…» Ще одна і ще одна мить їхнього часу збігла в небуття!

Вона окинула поглядом другий ряд книжок, праворуч годинника.

— «На північ від Сходу»… «Трагедія Ікс»… Небагато, мабуть, він читав, — дійшла висновку.

— Чому ви так думаєте?

— Так мені здається. Коли людина багато читає, у неї книжки більш-менш однакові… Ну, подібні, чи як це скапати. А тут — якісь зовсім, зовсім різні. Мабуть, він читав одну книжку десь по півроку, коли не спалося.

Вона перша підійшла до столика.

— Квіне! — обізвалася по хвилі роздуму.

— Що?

— Коли чоловік курить сигарети, — адже ми знайшли м нього сигарети, — він сигари також курить?

— Цілком можливо, багато хто курить і те й те. А що, ми знайшли недокурка від сигари?

— А чи міг він скурити дві сигари? Тут у попільниці два недокурки.

Він підійшов і подивився.

— Мені здається, тут був хтось іще, — сказала вона, — якийсь чоловік. Столик стоїть між двох крісел. І недокурки лежать на протилежних краях попільниці.

Він нахилився і придививсь пильніше.

— Е, та й сигари зовсім різні, так ніхто не курить. То, виходить, з ним і справді хтось був. І ще, погляньте-но, один з них дуже нервувався. Осьде цей недокурок — він цілий. А ось другий — він геть увесь пожований. Один курець дуже нервувався, можете мені повірити! — Він глянув на неї. — Це найприкметніше з усього, що ми знайшли, иайприкметніше!

— А хто нервувався і хто був спокійний? Грейвз або другий чоловік? Цього ми не знаємо.

— Дарма! Ми знаємо, що тут був ще один чоловік. Вони курили різні сигари, і саме тільки це свідчить, що розмова не була дружня. Один відмовився курити сигари другого, або просто його не почастовано, і він витяг свою. Вони курили водночас, але кожен сам по собі, — ви розумієте, що я маю на думці? Була якась напруженість — незгода чи суперечка.

— Так, це важливо, — кивнула вона. — Але цього замало. Ми не знаємо, хто був той другий.

Він обійшов одне з крісел.

— А ось келих. Котрийсь із них поставив його на підлогу біля себе.

— А коло другого є? — квапливо спитала вона.

Він обійшов друге крісло, подивився вниз.

— Ні.