Вільям Айріш - Строк минає на світанку

— Поворот, — прошепотів він.

Ще один перехід лишився позаду. Нарешті сходи скінчилися.

— Сюди…

Він повів її праворуч. Тепер вони йшли горішнім коридором. Тут пахло дорогою шкірою і деревом. Вона вловила легкий, ледь відчутний дух сигарного диму. Був у повітрі ще якийсь невиразний запах, навіть скорше не запах, а його слід, — щось ніби пудра… Чи, може, парфуми…

Вони переступили поріг і спинилися. Квін простяг руку, і вона почула, як двері зачинилися. Спалахнуло світло — нестерпно сліпуче після довгої мандрівки в темряві.

Стіни в кімнаті були зеленкуваті, панелі — з горіхового дерева. Вікон не було. Як видно, кімната належала не всій родині, а одному її членові: те, що молодики з заможних родин звуть «моя хата». Дві чи три полиці з книжками — отже, це наче бібліотека. Тут-таки письмовий стіл — можна вважати, що це й кабінет. Кілька зручних шкіряних крісел, шафка з пляшками, попільниця. Загалом — своєрідна парубоцька вітальня.

Кімната була продовгувата. Дві коротші стіни — глухі, у третій — двері, в котрі вони щойно зайшли, а в четвертій — ще двоє дверей: до спальні й поряд — до ванної. Квін подався до спальні. Вона побачила, як він запинав важкі завіси на вікнах, щоб з вулиці не видно було світла. До ванної він не пішов — певне, там теж не було вікон. Найперше впадав в око мрець.

Вона вважала, що багато звідала в житті й усе знає. Та цього вона не знала. Ніколи не бачила мерців.

Подивилася на обличчя. На вигляд років тридцять п'ять чи десь близько того. Мабуть, за життя то було гарне обличчя. Та смерть зрівнює і ангелів, і чортів. Зморшки, що рухаються і грають на обличчі живої людини, перетворилися на застиглі шви. Рот, що виказує силу чи слабкість людини, запальну чи спокійну вдачу, був тепер просто зяючим темним проваллям. Очі, суворі або лагідні, розумні або дурні за життя, стали блискучими безживними скельцями. Смерть зупинила думку й рух.

Одягнений він був бездоганно: на сніжно-білій крохмальній сорочці — ані брижечки, в петельці смокінга так і лишилася бутоньєрка. Підошви черевиків злегка вилискували — від навоскованої підлоги. Отже, він сьогодні танцював? Але який сенс про все це думати!..

Підійшов Квін. Вона відчула це й зраділа, що він поруч, — так було безпечніше.

— А ви знаєте, як його… — спитала вона тихо. — Як це зробили… чим?..

І трохи нахилилася. Він також.

— Мабуть, десь тут…

Її рука потяглася до ґудзика на смокінгу.

— Заждіть, я сам, — швидко мовив Квін.

Він розстебнув ґудзика, і поли смокінга розійшлися.

— Осьде… — Він глибоко зітхнув.

На білому пікейному жилеті зліва, під серцем, вирізнялася маленька червонувато-чорна плямка.

— Певне, з пістолета, — мовив він. — Авжеж, куля. Дірка кругла. Від ножа була б не така.

Він розстебнув жилет. Під ним теж була червона пляма, тільки більша — сорочка ввібрала кров.

— Видно, маленька куля, — сказав він. — Я не дуже в цьому тямлю, але дірочка зовсім мала.

— А може, вони всі такі.

— Можливо, — відповів він. — Я не знаю.

Вона сказала:

— Виходить, окрім нас, у будинку нема нікого. Постріл почули б.

Він роздивився по кімнаті.

— Пістолета не видно.

— Як прізвище господарів будинку?

— Грейвз.

— А це хто — глава сім'ї, батько?

— Батько помер років десять чи п'ятнадцять тому. Лишилися мати, двоє синів і дочка. Це старший син. Молодший — студент, десь у коледжі, а дочка — з тих, кого звуть «початківками». Знаєте, про них пишуть у газетах, у великосвітській хроніці.

— Якби тільки зрозуміти — чому, якби з'ясувати причину!..

— Ми маємо всього кілька годин, а поліція розбирається тижнями.

— Давайте почнемо з найпростішого. Він не застрелився сам, бо тут був би пістолет.

— Еге ж, либонь, що так, — підтвердив він не дуже впевнено.

— Найчастіше вбивають, щоб пограбувати. Чи взято щось із сейфа відтоді, як ви були тут уперше?

— Не знаю, — сказав він. — Минулого разу я не вмикав світла. І спіткнувся на нього. Потім витер сірника, побачив його, сяк-так добувся до сейфа, кинув гроші й побіг геть.

— Тоді треб, а подивитись. Як вам здається, чи зможете ви пригадати, що там було?

— Навряд, — признався він. — Я дуже нервувався тоді, розумієте… А втім, давайте спробуємо. Може, я згадаю.

Вони пішли до ванної. Квін ішов перший.

Проти дверей висіло дзеркало, і першу мить вона аж здригнулась: здавалося, ніби разом з ними туди зайшли ще якісь люди. Хто вони, ті наполохані діти, такі зелені, такі страшенно безпорадні?..