Вільям Айріш - Строк минає на світанку

— А що, як він уже повернувся?

— Не повернувся! Ви повинні весь час твердити собі це, молитися про це. Вас не заскочили, як ви йшли туди взяти ці гроші, то чому ж мають заскочити тепер, коли ви йдете покласти їх назад?.. Він, певне, гуляє десь зі своєю дівчиною і не вернеться до пів на четверту, а то й до четвертої — адже проводжатиме її додому.

Вона сіла на підвіконня і, притулившись обличчям до шибки, подивилася кудись убік, вдалину.

— Куди ви дивитеся?

Вона зіскочила з підвіконня.

— На єдину порядну річ, що є в усьому цьому місті. На єдиного друга, що я маю. То годинник на «Парамаунті», отам, — він ніколи мене не зраджував, і я певна, що не зрадить і сьогодні. Звідси його можна побачити, якщо дивитись у просвіток між отими двома будинками. Ходімо, Квіне. Він каже, що ми можемо встигнути. А він мене ще ніколи не обманював.

Вона закрила валізу. Він одчинив двері і дав їй дорогу.

— Усе взяли? Нічого не забули?

— Замкніть двері, — стомлено мовила вона. — Я не хочу більше бачити цієї кімнати. Ключа залиште, він мені вже не потрібний.

Вони рушили вниз вичовганими сходами. Він ніс її пошарпану валізу, зовсім легку — адже там не було майже нічого, окрім розбитих мрій…

Біля надвірних дверей вони на хвильку задлялися. Він простяг руку до клямки, але її рука опинилася там на мить раніше. Відтак їхні руки зіткнулися. Кілька секунд обоє стояли нерухомо. Тоді подивилися одне на одного і всміхнулися — щиро й просто, мов діти. Він сказав:

— Я страшенно радий, що зустрівся з вами, Руді.

Вона сказала:

— Я теж дуже рада, Квіне.

Він забрав руку й дав їй відчинити двері — зрештою, до останньої хвилини це був її дім…

Вулиця була безлюдна — ніде ані звуку, не чути навіть котів на смітниках.

Ідучи сюди, вони були чужі одне одному, і кожен думав про своє. Тепер вони простували поруч. Він узяв її руку і стиснув у своїй, немовби хотів захистити. Тоді насмішкуватим жестом торкнувся капелюха, хоч і не здолав приховати хвилювання.

— Прощавай, Нью-Йорку!

Вона швидко затулила йому рота рукою.

— Цитьте!.. Не треба! Місто ще може нас обхитрувати.

Він подивився на неї з ледь помітною усмішкою.

— Ви кажете це майже серйозно.

— Куди серйозніше, ніж ви собі гадаєте, — мовила вона.

На розі вулиці він спинився і поставив валізу на тротуар.

— Вам краще почекати мене на автобусній станції. Я піду сам. А на станції зустрінемося.

Вона рвучко схопила його за руку — так, наче злякалася, що він раптом щезне.

— Ні, ні! Якщо ми будемо порізно, місто знову почне свої підступи. Мене обсядуть сумніви: а чи можна вам вірити? Вас теж непокоїтиме думка: чи варт на мене здаватися?.. А там і незчуємось, як… Ні, ні, нам не можна розлучатись ані на мить.

— А що, як він уже вернувся? Ви тільки… Вас арештують як мою спільницю…

— Для вас ризик однаковий, хоч би й без мене. Ми підемо разом. Подивіться, чи нема де таксі, — що пізніше ми туди дістанемося, то небезпечніше…

— На ваші гроші?

— Пусте, — відказала вона.

Вони побачили дві світляні намистини, що котилися до них. То було таксі. Обоє враз підняли руки й побігли назустріч, не чекаючи, доки машина під'їде ближче.

— На Шістдесят дев'яту, — швидко кинув він водієві. — Я скажу, де зупинитися. Їдьмо навпростець, через парк, так буде швидше.

Машина рвонулася вперед, на північ, і, поминувши най-розкішні квартали П'ятдесят сьомої вулиці, повернула на Сьому авеню.

— Чого ви забилися в самий куток? — спитав він.

— Нью-Йорк пильнує за нами. Щоразу, як виїжджаємо на перехрестя, мені здається, що за рогом, десь у темряві, є вороже око — ми його не бачимо, а воно стежить… Місто знає, що ми хочемо втекти від нього, і перешкоджатиме нам як тільки зможе.

— Яка ви марновірна, — поблажливо мовив він.

— Коли маєш ворога і знаєш про це, то стаєш не марновірний, а просто обачний.

Трохи перегодя вона обернулась і, примруживши очі, подивилась у заднє віконце. Там, на заході, лиховісно стриміли темні громаддя будинків — наче велетенські чорні кактуси на тлі низьких хмар, підсвітлених жовтавими вогнями міста.

— Погляньте-но, яке воно лихе й безжальне. Хіба не схоже на лютого звіра, що чатує на здобич?

Він усміхнувся, проте відповів уже не так упевнено, як раніш:

— Усі міста вночі однакові на вигляд — темні, похмурі й неприязні… Я відчуваю майже те саме, тільки ніколи не думав про нього, як ви, — немов про живу істоту.

Вони проїхали через Центральний парк і опинилися в Іст-Сайді. Водій недогледів і проскочив аж до Сімдесят другої вулиці, отож мусив повернути назад, П'ятою авеню. Квін, звелів йому зупинитися на квартал далі, ніж треба, — на розі Шістдесят дев'ятої, — щоб той не знав, куди вони підуть.