Вільям Айріш - Строк минає на світанку

Він скинув очима на пачки грошей перед себе.

— Для мене й тепер уже запізно. Я опізнився на кілька годин, усього на один вечір. Але це все одно що ціле життя…

Тоді помовчав трохи і повторив те, що вже казав раніше:

— Шкода, що я зустрів вас лише сьогодні, а не вчора!.. Чому я не зустрів вас учора, коли всього цього ще не було?! А тепер уже нічого не вдієш. Вони просто чекатимуть на мене коло автобусної зупинки, там, у Глен-Фолзі. Поки ми приїдемо, вони вже знатимуть, хто я і звідки, а коли побачать, що тут мене нема, шукатимуть там. Якщо я поїду з вами, я тільки втягну і вас у цю справу. І ті люди — там, удома, — котрим не слід про це знати, побачать усе на власні очі… — Він похитав головою. — А ви їдьте. Я втратив свою нагоду, а ви її ще маєте. Їдьте сьогодні ж таки. Ваша правда — тут недобре, і ви неодмінно їдьте сьогодні, поки знов не завагалися. Коли хочете, я піду з вами до автобуса, проведу вас, догляну, щоб ви поїхали.

— Не можу! Я ж вам казала: я не можу поїхати сама. Місто надто дуже, і мені несила з ним боротися. Я вийду на першій зупинці й повернуся назад. Я не можу поїхати без вас, так само, як, мабуть, і ви не можете без когось — от хоч би без мене. Ви — моя остання нагода, а я — ваша. Тепер, коли ми познайомились, я це зрозуміла. Зректися цієї нагоди — однаково що вмерти, коли ще можна жити…

Її очі вп'ялись у нього, в них було благання.

— Але ж вони мене там чекатимуть! Я знаю це напевне. Мене схоплять, перше ніж я зійду з приступки.

— А як нічого не вкрадено, за що ж тоді вас арештовувати?

— Та ж украдено! Ось вони, гроші, перед вами.

— Я знаю. Але ще є час усе залагодити. Ось у чому моя ідея! Ви не візьмете їх з собою, і тоді не треба буде ховатися.

— Ви хочете сказати… Ви гадаєте, я міг би…

Він зірвався на ноги. Боявся вірити, сподіватися.

— Ви казали, що він сам у домі, що повернеться пізно, що до ранку нічого не помітить… — Вона говорила не спиняючись, одним духом. — Той ключ у вас? Ключ від надвірних дверей?

Він гарячково нишпорив по кишенях — швидко, так само швидко, як вона говорила.

— Не пригадую, щоб я його викинув… Може, залишив у дверях?.. — Короткий вигук, злетівши з його уст, сповістив, що ключа знайдено. — Є!.. — Він витяг ключа з кишені. — Ось він, осьде!..

Нараз обоє здивувалися, що ключ таки знайшовся.

— Дивно, що я його залишив у себе, правда ж? Це щось ніби…

— Еге… — Вона зрозуміла, що він хотів сказати, але так само не могла дібрати відповідних слів.

Він знову сховав ключа до кишені. Вона підхопилася я місця.

— Ви встигнете туди перше, ніж він повернеться додому. Зайдете і вийдете. Покласти гроші назад — хвилинна справа. А більше вам нема чого там робити. За дірку в стіні вас не переслідуватимуть — нічого ж бо не вкрадено…

Вона швидко зібрала розкидані по столі пачки грошей. І враз в обох сяйнула та сама думка. Вони з розпачем подивились одне на одного.

— Скільки ви потратили? Скільки взято з цих грошей?

Він потер лоба.

— Не знаю… Стривайте, зараз пригадаю… П'ять доларів за обід, що я не з'їв… Доларів з п'ятнадцять — оті квитки на танці… Двадцять. Доларів двадцять, не більше.

— В мене є, — різко кинула вона. — Зараз я сюди покладу.

Метнулася до ліжка, підняла край, матраца і, застромивши руку у його надра, витягла звідти гроші, такі пожмакані, наче їх катовано.

— Ні, що ви! — спробував заперечити він.

Вона знову напнула на себе залізний панцир, що був на ній у дансингу.

— Ну от що. Я роблю те, що визнаю за потрібне, і не хочу слухати ніяких заперечень. Повернути треба все чисто: якщо там не вистачатиме хоч одного долара, по закону це крадіжка, і вас можна арештувати. — І трохи лагідніше додала: — Вважайте, що я позичила вам ці гроші. Оддасте, як вернемося додому і ви станете до роботи. Тут вистачить і на квитки. — Вона тицьнула гроші йому в руку. — Отак! Тепер це наші спільні гроші: ваші й мої.

Він поглянув на неї.

— Не знаю, що й казати…

— Нічого не кажіть. — Вона знову сіла. — Найголовніше — сьогодні ж вибратися з цього клятого міста. Заждіть хвилину, я тільки перевзуюсь і покладу речі у валізу. В мене їх не багато…

Він рушив був до дверей.

— Ні, не виходьте! — квапливо мовила вона. — Я боюся, щоб ви десь не запропали.

— Я ніде не дінусь, — пообіцяв він ледь чутним голосом. Вона застебнула туфлі, підхопилася на ноги й легенько притупнула підборками.

— От дивина — втоми наче й не було!

Він дивився, як вона жужмом кидає речі у стару пошарпану валізу, видобуту з-під ліжка.