Микола Білкун - Роман шукає

Оце і є міщанство. Звідки тільки воно береться? Чому в суспільстві, яке доручило міліції най почесніший і найскладніший обов’язок захищати своїх громадян від прикрощів і нещасть, є люди, які ставляться до своїх захисників з неприхованою зверхністю? Ні, ні, всі вони добре знають, що вона наша, що «моя міліція мене береже». Та на одному полюсі у них, у міщан, сивочубі міліцейські полковники, які розплутують складні злочини, а на другому — ті, що штрафують, коли не там вулицю перейшов, або пропонують «пройти», коли ти їдеш від кума й горланиш у тролейбусі. І коли у вас зібралися гості і ваш чотирирічний спадкоємець дзвінко продекламував «Котика-мурчика», ви погладите його по голівці, замилувано посміхаючись, але ніколи не скажете: «От підросте, то оддам його в школу міліції». Не скажете ж, правда?.. Краще вже мати справу з дітьми. Вони відчувають, де істина, і всі хочуть стати міліціонерами чи пожежниками…

— Як там Маринка? — спитав я.

— Усе гаразд. Зовсім велика дівчина, але й досі тебе згадує.

Про Леона Ковальова я не питався. Я знав, що вони розлучилися, і не відчував від цього анінайменшої зловтіхи. Був у неї зараз, мабуть, хтось новий, бо вона знов на диво погарнішала, і в очах стрибали добре знайомі мені бісики. Та мене тепер це не обходило.

— Дзвони, — сказала вона так, ніби я їй раніше частенько надзвонював по телефону.

І ми попрощалися, щоб колись знов, також випадково, побачитися на цих вулицях.

Я ніколи не був у місті Кургані. Я навіть погано уявляю собі, де воно, це місто. Але я знаю, що є там площа Валерія Собаніна. Ще зовсім недавно живий і здоровий Валерій Собанін проходив цією курганською площею до залізничного вокзалу, де він чергував, бо був старшим сержантом міліції. І того дня він чергував, і його повідомили, що два озброєних злочинці тікають від переслідування. Собанін помітив їх і кинувся наздоганяти. Він затримав злочинців, бо був сміливим і вправним хлопцем. Але один з цих бандюг смертельно поранив відважного сержанта…

Ось чому Курганська міська Рада й ухвалила назвати площу ім’ям старшого сержанта міліції Валерія Собаніна. І візьмемо ми колись із Людою та й поїдемо у відпустку до міста Кургана і мовчки постоїмо на площі Валерія Собаніна…

Повернувся я до себе у слідчий відділ з почуттям, що змарнував чимало службового часу. Показав Федорові Васильовичу свої перші записи про госпіталь і людей, які в ньому лежали. За всієї своєї толерантності Федір Васильович сказав досить різко:

— Це не так. Надто вони у вас примітивні. Треба поглибити характеристики, треба більше дбати не про «що», а про «чому».

— А хіба «що» і «чому» можна розірвати?

— Ні, — погодився Федір Васильович. — Вони нерозривні. Я не знаю, як поясниш те, що думаю. Ну от, наприклад… Наприклад, драматургія. Можна було б світову драматургію розбити на дві умовні групи. В одній Мольєр, Брехт, Маяковський, Хікмет. В другій Шекспір, Ібсен, Горький і, скажімо, Міллер… У першій — драматурги, які шукають тенденцію, що стає ще яскравішою, бо герої дещо спримітизовані. В другій — герої складні, як саме життя, але й тенденція інколи губиться за цією складністю. А наше завдання — поєднати розуміння тенденції з розумінням цієї складності.

Я ніколи не бачив на сцені й не читав п’єс Брехта і Хікмета. Так само не знав я жодної п’єси Ібсена. А про Міллера взагалі зараз почув уперше… Але я все це прочитаю. Я мушу це знати.

Ніби здогадавшись про мої думки, Федір Васильович приязно порадив:

— Якщо нема можливості все це побачити на сцені, то слід принаймні п’єси читати. У творах видатних драматургів життя ніби сконцентроване, воші допомагають нам побачити й зрозуміти те, що просто пройшло б повз нашу увагу… Та поки що ви мусите зібрати якомога більше відомостей про людей, що лежали в палаті, де тепер першокласники долають алгебраїчні задачі, про які в ті часи, що вас цікавлять, і п’ятикласники не чули. Ви мусите одержати найвірогідніші характеристики людей, що були причетні до цієї справи. Бо один із них був убитий, а другий був убивцею.

— Ніжку! — звернувся Гоша-масажист до Івана Павловича Щербини так само, як звертається сільський коваль до коня перед тим, як прикласти-приміряти до копита розпечену підкову.

Щербина всівся на ліжку, поклав кульшу на розстелену церату. Поки Гоша-масажист розминав йому шкіру, Щербина розглядав своє обличчя у невеликому круглому дзеркальці.

— Доведеться женитися, — сказав він серйозно, проте без особливого ентузіазму. Так солдат може сказати: «Доведеться брід шукати».