У них було спочатку трохи дитинства, а потім багато війни. Вони вміли натискувати на гашетку, співати в строю «Вставай, страна огромная» або кричати в бою «ура», грюкати чобітьми й прикладами, вміли не спати по кілька ночей і не їсти по кілька діб… А коли траплялася щаслива нагода, то й на снігу могли спати солодко, як на перинах, а ще (за тої ж таки щасливої нагоди, що ой як не часто траплялася!) — з’їсти за раз по півтора буханця чорного хліба. Вони вміли на тендітних іще хребтах тягти таке, від чого простяг би всі свої чотири ноги добряче вироблений селянський кінь…
Весь навколишній світ з його адміністративними, географічними, а може, й родинними поняттями зручно вміщувався для них в слова: «наш фронт», «наша армія», «наш корпус», «хазяйство полковника Набатова», «хазяйство майора Гордині», «наша рота», «наш екіпаж», «наш бліндаж», «наша землянка». І навіть після того, коли фронт для них ніби перестав існувати, бо лежали вони покалічені і пошматовані на госпітальних ліжках, навіть тоді вважали себе солдатами і «гражданка» для них була туманною абстракцією. Навіть лежачи в ліжках, вони, як солдати, йшли в наступ разом зі «своїм фронтом», «своєю армією», «хазяйством полковника Набатова» чи «хазяйством майора Гордині»…
Та ось прийшов Гоша і сказав, що наступ переможно завершений, що війна й на сході скінчилася. А це означало, що немає вже ніяких фронтів, якщо й залишилися для когось поняття «наша дивізія» чи «наша рота», то тільки не для них, бо вони вже не солдати, а просто інваліди, скалічені війною хлопці. І лежать вони в напівгоспіталі-напівлікарні, бо хоч є тут і начальник госпіталю, і замполіт Чураєв, якого всі за звичкою звуть комісаром, але дорога з цього госпіталю одна — «на гражданку». Протезний госпіталь не вміє робити чудес, він уміє робити тільки штучні руки й ноги, незграбні й важкі. І як же там буде «на гражданці» з тими чужими ногами й руками?
Вони досі майже не замислювалися над своїм майбутнім. Звично солдатське «якось-то буде» і тут ставало в пригоді, але зараз їм зробилося на душі незатишно. Всім, окрім Гоші. Гоша вже давно був «на гражданці». Він уже мав професію.
— Яке сьогодні число? — запитав Славко і ковтнув сливу, ніби в горлі йому пересохло.
— Трете вересня одна тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, — урочисто повідомив Гоша. Він брав зараз реванш за їхню іронію.
— Рік ми знаємо, — наїжачився Вайл.
— Гей, хлопці, — раптом аж підскочив Ігор Вербицький. — Це ж перемога! Це ж остаточна перемога! Може, з такої нагоди по наркомівських сто грамів дадуть?
— Подивіться ви на цього алкоголіка, — скривився Семен Анципер.
— А чого, — підтримав Ігоря Мартин Вайл, — Ігор діло каже. Тільки ж не дадуть. Клима хіба що розколоти? — помріяв він уголос, добре розуміючи, що Клима розколоти навряд чи вдасться.
За дверима почулося гупання милиць.
— Ось він, до речі, йде, — зрадів Ігор.
— То не Клим, — сказав, не повертаючи голови, Гоша. — То Щербина.
Дивовижний, навіть як для сліпого, був слух у Гоші-масажиста. Човгало по коридорах госпіталю сотень із шість милиць і човгали-гупали, здавалося б, однаковісінько, але Гоша ніколи не помилявся.
То таки й справді виявився Щербина. Не встиг він ступити на поріг, як Ігор Вербицький заскиглив:
— А коса твоя, дядьку, вже на базарі. Клим поніс. Казав я йому, так хіба він послухає…
Щербина кинувся до своєї тумбочки, сіпнув дверцята, переконався, що коса на місці, й сказав без усякої злості:
— Ти колись у мене дошуткуєшся, Ігоре. Слово тобі даю. Терпець урветься, шкваркну тебе косою по одному місцю — і навіки калікою зроблю.
Про Щербинину косу знав увесь госпіталь. Німецька коса фірми «Золінген» була єдиним трофеєм Івана Павловича Щербини. Людей він бачив різних. Були такі, що й коси копійчаної не взяли з розгромленого лігва, але траплялися й шустряки, котрі приймачі й патефони, швейні машини та годинники вишукували чи бодай камінці для запальничок або голки. Іван Павлович Щербина привіз з собою з війни косу. Чи він її у якогось куркулюватого бауера підібрав, чи в магазині розбитому побачив — ніхто тим не цікавився. Знали тільки всі, що коса фірми «Золінген» — то все Щербинине майно і що зберігає він її у тумбочці і вважає це сховище не-дуже надійним. Ліжко Щербинине стояло в палаті біля самих дверей, ліворуч, як зайдеш, а тумбочку він примудрився загнати у самий кут, ще й бильцями ліжка приперти.
Був Щербина звичайнісіньким собі чернігівським дядьком, і, хоч пройшов він усю війну і пів-Європи, костриця з нього так остаточно й не витіпалася. Але те не обходило його. Років мав чималенько, за сорок, майже під п’ятдесят, але це не заважало хлопцям «тикати» йому. Казав Щербині «ви» й «дядьку» лише Славко Іванченко, людська дитина гарного селянського вихованця. Та Щербину й це не обходило.
Читать дальше