Микола Білкун - Роман шукає

Дивне якесь у Щербини обличчя, наче завжди неголене, хоч бритву має добрячу, ще з «гражданки» (тепер такої не дістанеш, навіть трофейні, хоч і золінгенівські, барахло). Голитися Щербина любить. Є у нього рожева мильниця. Він чомусь називає її «гутаперчевою», хоч вона виготовлена з якоїсь доісторичної пластмаси. Мильниця дорога Щербині: колись, ще задовго до війни, виграв її в Острі на базарі у лотерею. І дивні дива на світі творяться! От все пішло прахом: і сім’ю всю перебили, і хата згоріла, і сам Щербина тонув і горів, партизанив, у полон потрапив… Німці хотіли повісити — щось перешкодило, живцем у церкві спалити збиралися (там їх щось чоловік із тридцять сиділо) — теж не вдалося, бо нігті мав залізні, мужицькі, вигрібся Щербина, а з ним й інші вигреблись. Та всього було! Старші сини на війні загинули, менших дітлахів і жінку в селі постріляли, бо Щербина партизанив… Корову ще раніше забрали… Та все, все за вітром пішло, а ось мильниця зосталася. Хтось сказав Щербині, що пластмасу таку з диму виробляють. А проте на ж тобі — вціліла! Вціліла й пройшла з Щербиною всю війну і пів-Європи.

І дістає Іван Павлович Щербина свою «гутаперчеву», із диму вилиту мильницю, збиває в ній помазком густе мильне шумовиння. Ручка у помазка з петеерівської гільзи зроблена, і помазком тим зі смаком квацяє себе Щербина по обличчі так, що й очей не видно. Потім бритва в роботу йде, і тріск такий стоїть, ніби старшина від цілого сувою матерії взводові на онучі віддирає — це сталь із Щербининою щетиною змагається. А вже через годину обличчя у нього знов таке, ніби він і не голився.

І взагалі Щербина схожий на того гриба, що тільки-но із землі виліз, не струсив із себе землю, та й не думає поспішати струшувати. Це тому, що все своє життя мав справу із землею. І для землі, для трав, для злаків, що на землі ростуть, привіз він із собою золінгенівську косу.

Знався Щербина на косах, як ніхто у Лебедівці. Скільки там од тої Лебедівки зосталося, скільком косарям земля лягла на груди… Тепер у Лебедівці першим косарем вважатися не штука, а от до війни…

Якось Мартинові Вайлу набридли оті безконечні розмови про косовицю й косу, і він сказав, що носиться Щербина із своєю косою, наче смерть, то тільки смерть, мовляв, з косою малюють.

Щербина не розсердився, лише глянув зневажливо й відповів:

— Тільки дурні смерть із косою малюють. То дарма все. Хіба коса для того робиться, щоб людям голови стинати? Коса зовсім не для того. А смерть — вона не з косою, а із зашморгом ходить. Накине людині зашморг на шию, стисне і — кінець.

Плинність кадрів, ось як це зветься. Ну, скажімо, в Міністерстві закордонних справ це зрозуміло. В газетах весь час повідомляють, що такого-то звільняють у зв’язку з переходом на іншу роботу, а призначають такого-то. Але в Міністерстві освіти…

— Ви давно тут працюєте? — спитав я у Серафими Петрівни Ізмайлової, поважної жінки з потрійним підборіддям, шкільної гардеробниці.

— Скільки ця школа стоїть, стільки й працюю, — відповіла вона, анітрохи не приховуючи безмежної самоповаги.

— А коли тут був госпіталь, що ви робили?

(Оце було б здорово, якби вона й у госпіталі була гардеробницею чи прибиральницею!..)

— Не було тут ніякого госпіталю. Тут завжди була школа.

Сказала — як одрубала.

— Дозвольте, за документами в сорок п’ятому — сорок шостому роках тут, саме тут, був протезний госпіталь, тут лежали люди без рук, без ніг…

— Ви ще згадали б, що тут було за царя… В сорок п’ятому, може, я сама ще до школи ходила.

Директор школи, мабуть, не старший від мене (і як це взагалі таких молодиків призначають на відповідальну посаду директора школи?) так само не чув навіть, що тут був госпіталь. Не знали про це і вчителі, а учні й поготів. То про що ж тут можна було дізнатися? А сказав би я цьому молодому директорові школи, що прийшов з приводу злочину, який був вчинений тут тридцять років тому, то він, мабуть, і говорити зі мною відмовився б, маючи мене за пришелепкуватого. Ось чому без усяких пояснень я попросив дозволу оглянути школу. Розшукав палату, в якій колись лежав Ігор Максимович Вербицький, обдивився входи й виходи, намалював невеличку схему…

А на зворотній дорозі я зустрів Олену. Давно її не бачив, і краще б мені з нею не зустрічатися. З яким непідробним співчуттям дивилася вона на мою міліцейську форму, на мої лейтенантські погони… Я так гадаю, що коли б вона зустріла на вулиці голомозого молодика, який за дрібне хуліганство одержав п’ятнадцять діб і зараз спокутує свою провину, невміло змахуючи мітлою, то й тоді серце її не пройнялося б таким співчуттям.