Карл Вебер - І мертві залишають тіні

Зрештою, головне не правда, а правдоподібність. Легенда мала звучати переконливо, саме такою вона й була: політик, кар'єра якого вже наближалася до кінця, ще раз оглядався на свій життєвий шлях і хотів його описати, зберегти для майбутніх поколінь, тому йому потрібна допомога тих, хто колись зустрічався на цьому шляху.

І хіба є щось дивне в тому, що він звертається передовсім до тієї дівчини, яка була колись не лише коханою й матір'ю його дитини, але й вірною співробітницею протягом багатьох років?

Звичайно, крім того, він терпляче вислухав ще цілу низку інших вказівок, але вони не справили на нього особливого враження. Зрештою він не початківець, хоч після стількох років вперше їде до НДР. Він добре знає, що розмову слід вести обережно, так би мовити, поступово, промацуючи співрозмовника, імпровізувати, що вдаватись до сили чи погрожувати можна лише в крайньому разі — боже мій, за кого вважає його той Гегеман!

З приводу майбутньої зустрічі він майже не хвилювався. Йому доводилось приборкувати й не таких людей, то що вже говорити про п'ятдесятирічну жінку, котра, як йому сказали, зайнялася благодійними справами. Навіть заняття її говорило саме про себе. Напевне, стала відлюдькуватою, навіть трохи наївною, отже, вистачить незначного натиску, щоб змусити її скоритись.

Значно важче інше — непомітно звернути з визначеного транзитного маршруту, який він детально вивчив з доктором Шарфом. З автостради в Нествік можна було заїхати двома шляхами. Перший, значно коротший, кілька кілометрів ішов по відкритій місцевості, де його «мерседес», безперечно, легше помітити, ніж на другому, бічному шляху, — він хоч і довший, але його значно важче контролювати.

Шарф дозволив йому самому приймати рішення. «Ви ж спец відчувати небезпеку й уникати хвоста, адже так?» То, звичайно, лестощі, але Бірштреккер справді дещо вмів.

По дорозі він кілька разів перевіряв своє вміння на практиці. Завжди, коли йому здавалося, що якийсь автомобіль надто довго їде за ним слідом, він раптово зменшував швидкість і пропускав його вперед. Хоч воно, так би мовити, й абетка, та наслідки давало безперечні.

І зараз, наближаючись до першого повороту на Нествік, він помітив у дзеркалі заднього огляду сірий «вартбург». Автомобіль тягся за ним весь час, хоча він їхав із швидкістю. не більше сімдесяти кілометрів, даючи себе обігнати.

«Не хочеш, то й не треба», — промимрив сам до себе Бірштреккер, увімкнув сигнал повороту направо й уповільнив швидкість, ніби збираючись повертати.

Сірий «вартбург» перегнав його. За кермом сидів чоловік років шістдесяти, поряд з ним білява жінка в голубому светрі, значно молодша від нього. Обоє про щось жваво розмовляли, на Бірштреккера взагалі не звернули уваги.

Отже, марна тривога. І все ж неприємного відчуття Бірштреккер не позбувся. Він не піддавався страхові, бо був надто досвідчений. Однак то вже було застереження: за справу слід братися обережніше, обачніше.

Так він і робив. Кілька разів уповільнював швидкість, дозволяв автомашинам обганяти його «мерседес» і нарешті вирішив їхати не до самого Нествіка, а поставити машину десь поодаль.

Так і зробив. Загальмувавши на лісовій просіці, він пішов до будинку, де мала мешкати фрау Келлер. Той будинок стояв на околиці села, дістатись туди було легко. Уважно вдивляючись, він шукав ознак, які, на його думку, були зайві в картині заспаного села, що загубилося далеко від доріг і нараховувало майже тисячу шістсот мешканців. Але нічого підозрілого не помітив.

Нествік справді скидався на заспане село. З коминів де-не-де вився дим. Обабіч вибоїстої дороги вишикувалися білі низенькі будинки. Біля них гралися діти, у садках відцвітали останні троянди. З магазину вийшла селянка в чорній хустці. Іноді десь скрипіли двері, гавкали собаки. В повітря знялася зграйка голубів.

Бірштреккер подзвонив не вагаючись. Почулись нерівні кроки, і двері відчинилися.

— Прошу, заходьте…

Ні Шарф, ні Гегеман не могли йому сказати, яка з вигляду зараз ця жінка. Радник міністерства пам'ятав її юною дівчиною — чорнява, тендітна, з маленьким личком. Вони, звичайно, врахували, що відтоді минуло чверть століття, знали, що вона стала зрілою жінкою, уявляли її собі дещо змарнілою з огляду на її нелегку долю й відірваність від життя.

Все ніби сходилося. У цієї фрау Келлер було сиве волосся, зморшкувате обличчя, бліді, майже знекровлені губи. І все-таки Бірштреккер розчарувався. Він розраховував зустріти своєрідний залишок минулих часів, люб'язну літню пані, певні риси якої нагадували б про ту колись ніжну дівчину.