Карл Вебер - І мертві залишають тіні

Однак у жінки, що стояла в дверях, був пригнічений вигляд. Не відчувалося в ній ні лагідності, ні доброти. В кімнату вона його завела неохоче, навіть недовірливо. Він назвав себе, попросив вибачення, що прийшов без попередження, й виклав мету свого візиту.

Почувши прізвище Гегемана, вона здригнулася. Руки її тремтіли, коли читала листа, якого передав Бірштреккер. Потім довго шукала окуляри, забувши навіть про нього. Л він усе ще стояв, незграбний і нерішучий, як вимагала його роль.

Нарешті вона запропонувала йому сісти. Він сів навпроти неї. На столі лежало її в'язання, стояла склянка з-під чаю, цукорниця.

Вона прочитала Гегеманового листа, руки її все ще тремтіли.

— А чому він сам не приїде? — спитала нарешті.

— Доктор Гегеман — державний чиновник. Йому но дозволяється відвідувати НДР, — пояснив Бірштреккер.

— Так-так. Він сповіщає, що хоче писати мемуари. Там, мабуть, і про мене згадає?

— Лише в тому разі, якщо ви дасте свою згоду.

— Чому ж ні! Але він повинен писати правду. Я йому щ зовсім вірю. — Вона заговорила тепер привітніше. — Може, чашку чаю, пане Бірштреккер?

Він відмовився, але вона все одно принесла склянку, палила. Запахло м'ятою.

«Ти глянь, — подумав Бірштреккер, — а вона таки приємна жінка».

— Скажіть, будь ласка, я не зовсім розумію, яка допомога йому потрібна від мене?

— Йому треба просто дещо уточнити. Адже пам'ять з роками притуплюється.

— Кому ви кажете? Щоправда, в мене є деякі документи, я їх іноді перечитую. Люблю порпатися в минулому. Важкі то були часи. І все ж — яка велич!

— Пан доктор Гегеман вас дуже поважає, фрау Келлер. Ви були вірною співробітницею і виявили тоді неабияку мужність.

— Ну, про це він хай краще не пише. Я б цього не хотіла. Про справу О'Дейвена — ні слова. Ви повинні йому відрадити.

— Навряд чи це вдасться зробити. Але те, що стосується вас, розумієте, він не зможе обійти. Він доручив мені запевнити вас у цьому, якщо ви побажаєте.

— То не лише моє бажання, я наполягаю на цьому! Я, зрештою, живу в зовсім іншому світі, ніж він. Про це? він, здається, забув!

— Доктор Гегеман нічого не забув. Саме тому й звертається до вас з проханням передати йому документи. Вам їх згодом повернуть, якщо вони такі цінні для вас.

— Я б, знаєте, й не проти. Але він, мабуть, дещо й так собі уявляє. Бо того, що в мене є, не так уже й багато. Ось… — Вона підійшла до декоративної шафи під стіною. — Ось, можете переконатися. Кілька листів від Джеймса, його щоденник, написаний таким гарним почерком, що навіть я не завжди можу все розібрати. І ще оці старі папери з міністерства пропаганди. Я знайшла їх у свої квартирі, коли він був уже мертвий.

Вона жестом покликала його до себе. Бірштреккер дійшов до напіввитягнутої шухляди, побачив перев'язані шнурком пакунок, пожовклі папери з нацистським державним знаком і відразу збагнув, що це саме той матеріал, який розшукував доктор Шарф.

Жінка раптом завагалася. Вона спиною заступила ляду, схрестивши на грудях руки.

— А що я матиму, якщо віддам вам ці папери?

— Пан доктор Гегеман, звичайно, за все віддячить, фра Келлер.

— Так? А в який спосіб?

— Він міг би відкрити вам рахунок у ФРН. Якщо ви колись, вийшовши на пенсію…

— Дуже приємно чути. Передайте йому, нехай він спершу це зробить, а тоді побачимо.

— Але ж, шановна фрау Келлер! Панові доктору Гегеману документи потрібні негайно. Він би звернувся до вас набагато раніше, якби знав адресу.

— Я вам вірю. А чому він не знав моєї адреси? Тому що ніколи про мене не думав! — Голос її став різкий. — Понад двадцять років з його ласки я сиджу ось тут. Понад двадцять років він жодного разу не поцікавився ні мною, ні дитиною! І раптом така великодушність! Послухайте, пане… Я не проти, хай він забирає ці речі. Всі. Але не так! Не так просто. Я ніколи…

Що сталося з жінкою? Вона раптом закричала, ніби з нею стався істеричний приступ.

Бірштреккер різко махнув рукою. Вона враз замовкла, але перелякано і водночас люто дивилася йому в обличчя.

— Шкода, — почав він спокійно її умовляти, намагаючись, ніби між іншим, створити контраст до її різкого голосу й до змісту тих слів, які він збирався сказати. — Шкода, — повторив Бірштреккер. — Пан доктор Гегеман врахував, звичайно, можливу відмову з вашого боку. Але ж від цього не повинні піти прахом його плани. До речі, тоді він змушений буде абзац про смерть О'Дейвена сформулювати ось так: «Цей мужній борець-антифашист потрапив у лабети гестапо через зраду однієї фанатичної прихильниці нацизму. Ця жінка — Беата Келлер, яка винна в загибелі О'Дейвена, живе собі спокійнісінько в НДР і так далі й тому подібне…» Що з вами?!