Карл Вебер - І мертві залишають тіні

Гайнц Майнк кивнув. Такі міркування в нього вже з'являлися. Він відчував, що вони недалеко від істини. Але ж яка вона, ота істина?

Майор Лауренцен думав про те саме.

— Уявіть собі: людина, яка очолює військову розвідку у фашистській Німеччині, одержує влітку сорокового року завдання підготувати внутрішній заколот в Ірландській Республіці. Канаріс намагається зробити це звичними для нього засобами. На острів засилають цілу низку агентів, які разом з іншими дорученнями мають завдання підбурювати ірландський народ проти Англії. Хоч, здавалося, для цього й були певні політичні передумови, однак усі спроби закінчувалися невдачею. І ось Канаріс дізнається, що в іспанській в'язниці знемагає ірландець, який, на його думку, мав куди кращі перспективи на те, щоб в Ірландії його послухали. Франко багато чим зобов'язаний шефу німецької розвідки. І не в останню чергу навіть тим, що саме він, а не хтось інший, став в Іспанії главою держави. Тепер Канаріс звертається з проханням, яке не тільки легко виконати, але яке навіть дуже сподобалось іспанським органам влади. Бо що ж мав робити Франко з О'Дейвеном? Ліквідувати? Таку нагоду було втрачено; тепер це не так просто зробити, бо в'язнем уже зацікавились відповідні ірландські кола. Рано чи пізно О'Дейвена все одно довелося б відправити в Ірландію. А чому б не у фашистську Німеччину? Але що скажуть на це ірландські офіційні кола? Все мало б, звичайно, зовсім інший вигляд, якби в'язень просто втік. Тоді Франко умив би руки. Отож інсценують втечу. Звичайно, її мають організувати «комуністи», бо О'Дейвен скоріше пішов би за своїми товаришами, аніж за кимось іншим. Ну як?

Лауренцен запитливо глянув на Майнка, потім скупо усміхнувся, ніби вже здогадувався, про що той думає. І не помилився. Майнк хвилинку поміркував, потім задумливо сказав:

— Я хотів би поставити одне запитання і дещо заперечити. Спочатку ось що. Ви можете мені пояснити, як, коли, де і якими засобами антифашиста О'Дейвена змусили поступити на службу до фашистів?

— Цього я вам не можу сказати. Поки що не можу.

— Тоді я змушений задати вам ще одне запитання. Звідки у вас взагалі такі дані про Канаріса? Хоч я й знаю, що він був з Франко у приятельських стосунках і навіть використовував його як агента абверу, але лише на підставі цього не можна. робити висновків…

— Ці висновки, як і деякі інші міркування, грунтуються аа словах самого О'Дейвена. Восени сорок четвертого року у розмові з одним знайомим у Берліні він натякнув, що вія зобов'язаний Канарісу життям, а Геббельс зробив те життя навіть приємним. О'Дейвен мусив регулярно, через певні проміжки часу, з'являтися в абвер на Тірпіцуфер.

Вражений Майнк мовчав. Потім обізвався:

— Моє заперечення не дуже суттєве, товаришу Лауренцен. Однак я хотів би його висловити. Воно стосується самого початку, так би мовити, вихідної точки. Свої пояснення ви почали словом «припустимо…». Але з цього починати не можна. Науці потрібні тільки факти. Факти і ще раз факти.

— Гаразд, товаришу професор. Нам теж потрібні тільки факти. Вони вже в дорозі. Давайте трохи зачекаємо.

Старший лейтенант Гайнсен повертався в міністерство. Він трохи проїхав залізницею, тоді йому довелося ще трохи пройти пішки. Обличчя його було серйозне, серйозніше, ніж будь-коли. Він думав про Беату Келлер, від якої саме повертався.

Після повернення з Фрідріхсвалля її поселили в готелі. Ризикувати не можна було, а повідомлення, що автомашина з ФРН звернула з автостради, підтвердило правильність цього застережного заходу. Якщо все буде добре, їй скажуть, що роль за неї зіграв хтось інший. Але передчасно не хотіли хвилювати жінку.

Хоча від цього візиту в Тюрінгію фрау Келлер дуже втомилася, вона все одно й не думала відпочивати. Ще, є, мабуть, багато роботи, сказала вона і спитала, чи не могла б вона чимось допомогти товаришам.

Тоді Гайнсен показав їй нарешті фотографії з альбомів фрау Мургау. На більшості знімків О'Дейвен був зображений сам або з членами родини господаря будинку. Лише на одному він стояв з якимось чоловіком посеред службового приміщення, де було повно шаф та письмових столів. Очевидно, то робочий кабінет О'Дейвена.

— Хто цей чоловік? — спитав Гайнсен.

Знімок був невиразний, обличчя незнайомого — розпливчасте. Одягнений він, як і О'Дейвен, у цивільне, а на зріст здавався таким самим, як і О'Дейвен.

Фрау Келлер одразу впізнала його. То був ірландець, який теж працював у редакції радіопередач ірландською мовою. Справжнього його прізвища вона не могла згадати. О'Дейвен та інші ірландці називали його Уазеном.