Уазен, як вона пригадувала, родом з Північної Ірландії. Він служив у британській армії й потрапив у полон. О'Дейвен і Гегеман забрали його та двох ірландців з табору військовополонених і привезли в Берлін.
Фрау Келлер сказала, що Уазен був забіякуватий, дуже енергійний і життєрадісний чоловік. Колись він викладав фізкультуру. На її думку — він був у редакції найінтелігентніший після О'Дейвена.
— Я його зустріла ще раз, коли Джеймса вже не було на світі. Убили і його, і отих двох ірландців. Їх заарештували при мені на кладовищі, відразу після похорону Джеймса, і через кілька годин розстріляли. Про долю Уазена я тоді нічого не знала. Я хочу розповісти вам про нашу останню зустріч.
Це було в кінці лютого 1945 року, на світанку…
Вулиці оповив темно-сірий туман. З неба сиплеться град. Четверо людей, що йдуть повз руїни будинків, щуляться, захищаючись від поривів вітру.
Беата Келлер іде мовчки поряд з чоловіком, який очолює групу. Вона бачить, що волосся в нього на скронях сиве.
Краплини дощу стікають на потилицю, котяться по щоках. Їй здається, що в нього дуже втомлені очі, і це її заспокоює.
Хіба втомлені очі можуть бути байдужими до жорстокості?
Два чоловіки, які йдуть ззаду, жваво розмовляють. Вони не зважають на негоду й на вітер. Завдання, яке вони виконують, здається, їх теж не хвилює.
Вони щось розповідають один одному, іноді сміються. Завиває буря, і їм доводиться говорити голосно, отже, уривки слів долітають і до неї. Їхня розмова трохи зухвала, пе по роках серйозна, для солідності пересипана солдатським жаргоном. Але її не проведеш. Вона знає, що це дуже молоді хлопці. Їм немає ще й двадцяти, а вони вже пройшли вогонь і воду. Часто вживають нецензурні слова, хоч, зрештою, на нинішні часи в цьому нема нічого незвичного. Привертав увагу лиш те, як вони вимовляють ці слова. Звучать вони жорстоко й небезпечно.
Ні, її не проведеш. Вона знає таких типів. Беата Келлер радше довіриться втомленим очам, сивій чуприні, аніж тому задерикуватому сміхові.
Вона не знає, куди її ведуть. Усі оці троє, що забрали її, зверталися до неї ввічливо, майже шанобливо, але вона знає метод, знає, ненавидить і боїться його.
— Це може бути довго, — сказав сивий і дозволив відвести Крістіну до сусідки. Вона навіть віднесла туди іграшки і дитячий одяг. Потім спокійно, не поспішаючи, одягнулась сама.
Скільки вони вже йдуть? Їй здається, що дуже довго, але це не так. Кілька вулиць, по яких вони йшли, були їй знайомі, а тих, що в руїнах, вона, здається, ніколи й не бачила. Вони часто змінювали напрямок руху, іноді їй здавалося, що той чоловік поруч неї йде аби тільки йти, без будь-якої мети.
У неї вже промокло волосся, а руки, ще й раніше вологі, тепер уже задубіли. Іноді їй хочеться зупинитись або побігти, на щось зіпертись або просто впасти, вона ладна робити все, тільки б не йти отак весь час, але мусила йти. Вона багато думає, а думки плутаються. Навіть не знає, про що думає, та її це й не цікавить.
Вони приходять туди, де вже немає будинків, де довкола самі руїни та обгорілі автомашини. Колись тут був майдан, а тепер — дикий пейзаж з кратером. Стомлені очі поруч з нею щось шукають і, мабуть, знаходять, бо кроки жвавішають. Вони йдуть у напрямку колишнього багатоквартирного будинку, до почорнілих від диму мурів, які самотньо стирчать проти неба, і чоловік каже:
— Може, й працює…
Беата Келлер киває, бо він глянув на неї, але вона не знає, що в нього на думці. Потім чоловік каже:
— Вони так довго чекали.
Беата знову киває. Це його перші слова відколи вони йдуть.
Вони йдуть ще трохи, і сивий чоловік зупиняється. Аж тепер Беата помічає телефонну будку біля будинку. Скло в ній вибите, дашок зірвано, але чорний апарат всередині, здається, цілий. Чоловік набирає номер, обертається до неї широкою спиною, і, коли починає говорити, ті двоє молодиків відводять її вбік.
— Постоїмо краще тут, — каже один із них.
Перепочинок вони використовують, щоб викурити по сигареті. Беата помічає, що то сигарети «Гюльденрінг», сьогодні надзвичайний дефіцит. Може, це винагорода, винагорода за спійманого злочинця. Курять вони недбало, наслідуючи артистів із кінофільмів. Один спробував пожартувати:
— Термінова розмова з чортом!
Але жарт невдалий, хоч ті обоє й засміялись.
На майдані стоїть розбомблена церква. Беата поринула в спогади, пригадала, як піднімалася з Джеймсом по завалених кам'яних сходах, як стояла з ним під пошматованими куполами. Ніколи він не міг байдуже пройти повз зруйновані церкви. З благоговінням оглядав пошкодження, однак це не мало нічого спільного з набожністю. Беаті весь час здавалося, що він підшукує порівняння, відомі тільки йому…
Читать дальше