Карл Вебер - І мертві залишають тіні

Отже, офіційне німецьке повідомлення в червні 1942 року: «Вчора фюрер у присутності рейхсміністра закордонних справ прийняв у Берліні іспанського посла й мав з ним дружню розмову» О'Дейвен передав, не змінивши змісту, але вставив туди ще деякі слова й трохи перебудував речення: «Вчора іспанський посол був прийнятий фюрером у Берліні. В присутності пана рейхсміністра закордонних справ між ними відбувся дружній обмін думками».

Завдяки таким незначним змінам і за допомогою наступних речень, а також синоніму, наведеного згодом у тексті, було передано таке повідомлення: «Замість Фелікса — Ілоиа». Як пояснив Мейволд, тут малася на увазі остаточна відмова фашистів від операції «Фелікс», тобто від захоплення Гібралтару, і перехід до здійснення плану «Ілона» — в разі висадки англо-американських військ на Іберійському півострові, він передбачав захоплення деяких північноіспанських портів.

Звичайно, підкреслював Мейволд, ці повідомлення не завжди мали таке велике значення. «Як видно, О'Дейвен обмежувався спочатку переважно повідомленнями, які він одержував випадково або у службовому порядку. Такий висновок можна зробити тому, що в перші місяці після встановлення ним контакту з англійською розвідкою часто передавалися і другорядні речі».

Щоб підтвердити це, професор теж навів приклад. У протоколі одного з таємних засідань у Геббельса від 2 грудня 1941 року під пунктом 12 записано таке рішення: «Негайно з'ясувати, чому, незважаючи на видану фюрером заборону програвати, німецькі борці програли чеським борцям».

О'Дейвен передав цей шедевр нацистської пихи і, певне, з задоволенням вислухав відповідь з Англії, яка не примусила себе чекати: «Негайно з'ясувати, чому, незважаючи на видану фюрером заборону програвати, німецькі війська програли в Африці битву за Тобрук».

Ірландський учений хотів на цьому прикладі лише показати, що британська сторона підхоплювала навіть незначні факти й потім використовувала їх у передачах лондонського радіо німецькою мовою. Однак О'Дейвен загалом зосереджував свою увагу на повідомленнях військового й зовнішньополітичного характеру. Професор Мейволд назвав деякі з них:

Восени 1941 року О'Дейвен повідомив: «Верховне командування вермахту одержало від агента детальний звіт про дислокацію військ в Ірландії».

У грудні: «Шпигунство та акції саботажу в Ірландії абвер може проводити лише за згодою міністерства закордонних справ».

Літо 1942 року: «Звернути увагу на диверсійні акції на форті Вільямса та в тунелі Бен-Невіс». Ішлося про електростанції в Північній Шотландії, які мали бути зруйновані диверсантами-парашутистами.

Були й інші приклади. Важливі й не дуже. Такі, які О'Дейвен вважав за важливі, а виявлялося, що вони другорядні, були й такі, значення яких він, може, навіть повністю не усвідомлював.

Звичайно, підкреслював ірландський учений, британська розвідка користувалася не лише повідомленнями О'Дейвена. До деяких з них вона ставилась дуже скептично. Отже, якщо брати до уваги ефективність повідомлень, то Стюарт Джеймс О'Дейвен, очевидно, не належав до першорядних розвідників британської секретної служби. Однак його особисті заслуги важко переоцінити.

«Нам завжди слід виходити з того, — писав Мейволд, — що О'Дейвен на цій стадії своєї діяльності міг розраховувати лише на самого себе. Він мусив вирішувати сам, що з почутого, прочитаного чи побаченого могло мати значення для противників гітлерівської Німеччини, а що — ні. Він не одержував ніяких вказівок, навіть рідко дізнавався, чи взагалі Лондон почув його повідомлення. Те, що це його хвилювало тривалий час, не підлягає сумніву. В одному з донесень у 1943 році він скаржився: «Хід війни вирішує Червона Армія. Для чого ж тоді мої повідомлення?» І професор Мейволд вів далі: «О'Дейвен прагнув активної діяльності. Йому потрібні були важливі завдання, і він конче хотів знати про наслідки своєї праці. А так у нього складалося враження, ніби він потрапив на запасну колію, бо те, що він передавав, було вже давно відоме. Тоді його чимраз більше мучили сумніви щодо важливості його повідомлень».

Нарешті він запропонував метод, який дозволяв би одержувати завдання, а також і відповіді на свої донесення. Британська секретна служба пристала на цю пропозицію. Усе зробили з належною обережністю і не так заради безпеки О'Дейвена, як заради того, аби не потрапити в підготовлену німцями пастку.

«Бо, незважаючи на велику кількість повідомлень, які О'Дейвен уже передав і продовжував передавати, Лондон весь час ставився до «незнайомця» з недовірою. Коли він збирав розвідувальні дані на свій страх і ризик, то небезпеки для англійців не було ніякої. Але чи можна довіряти інформаторові, який мав не лише добрі зв'язки з високопоставленими нацистськими політиками, але й (про це, між іншим, теж стало відомо) з абвером адмірала Канаріса? Ця людина в 20-ті роки не приховувала своєї ненависті до Англії, то чи можна їй довіряти напрямок інтересів англійської розвідки? Стриманість, породжена боязню потрапити в пастку, розсіювалась надто повільно. Остаточно вона, очевидно, зникла лише тоді, коли О'Дейвен у кінці 1944 року сповістив про зміну своєї секретної роботи».