Максим Кідрук - Твердиня

— Він тут? — Кухар шоковано тицьнув на Сьому. — Як це… чому? — М’язи обличчя ще не відновились від оніміння, через що говорити було важко.

Джейсон смикнув бровами і нахилив голову. Віктор Шако переводив погляд із боса на Молінарі, який неспокійно совався на стільчику в центрі спальні.

— Не зрозумів, — буркнув Джейсон.

— Чому росіянин тут? — з надривом виштовхуючи з горлянки кожен склад, запитав Марко.

Ліжко з Сьомою було на відстані метра від нього.

Х’юз-Коулман не вловлював, про що говорить Молінарі.

— Бо хлопець тяжко поранений, — грубо відповів він. — Не бачиш, яка у нього нога?

Очі італійця розширились, він часто закліпав і вперіщив погляд у Джейсона.

— А його товариші? — здивування й розгубленість наповнили голос млявістю.

— Сидять на терасі біля виходу з підземелля, — замість Джейсона відповів Віктор. — А чого питаєш?

Марко перестав кліпати, через що став виглядати ще більш сконфуженим.

— Бо це вони! — скрикнув він, знову тикаючи пальцем на непритомного Семена. — Це все вони влаштували!

— Що? — Джейсон наблизив лице до італійця.

— Не знаю, мабуть, хотіли дати дьору, а може… може, щось іще, — взявся сумбурно пояснювати Марко. — Вночі була буря, і вони кудись виходили, всі вчотирьох, бо в оцього, — він втретє показав на Сьому, — на ранок був мокрий гіпс, в українця — червоні, наче в диявола, очі, а у дівчини з вуха йшла кров. А потім я на власні очі бачив, як японка підкидала в казани з обідом якесь зілля.

На крихітну мить в очах Джейсона прошмигнув сумнів. Раз чи два, озираючи терасу, він запитував себе: чи не Семенових рук це справа? Адже Сьома з його прискіпливістю до дрібниць і нестандартністю мислення міг запросто організувати цей бедлам. Лише Семен міг прорахувати все таким чином, щоб «відключити» всіх без винятку мешканців Твердині. Втім, думки ні до чого не приводили. Джейсон не простежував мотивів, а тому припущення лишались припущеннями. І найголовніше — ось він, Семен, лежить перед ним непритомний, з розламаною в двох місцях гомілковою кісткою, з пошматованими на ганчір’я змертвілими м’язами литки, — в буквальному сенсі однією ногою на тому світі. Х’юз-Коулман не осягав, для чого хлопцю знадобилось калічити й труїти самого себе.

Зауваживши недовіру, що заступила короткочасний сумнів у очах Джейсона, Марко гарячково залопотів:

— Джейсоне, я присягаюся, — язик заплітався, — можеш катувати мене, але я скажу те саме: це вони. ВОНИ! Повір мені! Вузькоока сучка попросилась допомагати з обідом і, скориставшись моєю відсутністю, підсипала щось у казани з рисом і в підливку.

Ефект вийшов цілком протилежним бажаному: що більше й швидше Марко говорив, то менше вірив йому Джейсон.

— Півхвилини тому ти казав, що бачив на власні очі, як вона підмішувала отруту.

Італієць затнувся, метнувши спішний погляд на Віктора Шако, наче шукаючи у пілота підмоги. Вперше з моменту пробудження він замислився над тим, що, можливо, не слід було квапитись. Потрібно було зважити все, обдумати, що говорити Х’юз-Коулману, адже історія не така проста, як здається. Ця мікроскопічна пауза виявилась фатальною: відчувши вагання, Джейсон роздув ніздрі і відсторонився від кухаря. Тонка ниточка довіри — останнє, крізь що Марко міг достукатись до Джейсона, — розірвалась.

— Я стояв за наметом і стежив за японкою через вікно. — Молінарі варнякав замість того, щоб говорити впевнено, і сам себе заганяв у могилу. — Я… я бачив це, клянусь мамою, Джейсоне. — Найгірше було в тому, що Марко сказав правду. — Клянусь!

Х’юз-Коулман крутонув обличчя до Віктора і запитально звів брови. Пілот повільно провів підборіддям зліва направо й назад. Він теж не вірив.

— Японку вивели з підземелля перед тим, як я завершив огляд вертольота і вирушив сюди, — сказав Віктор. — Вона осліпла.

Погляд Джейсона неначе цвяхами пришпилив італійця до крісла.

— Що? Як? — Марко Молінарі опустив голову і затулив обличчя руками, ховаючись від погляду сивочолого. Зненацька він уторопав: студенти вдруге перехитрували його. Цього цілком і повністю — шах і мат. — Сволота… — прошипів він, відводячи долоні і всаджуючи сповнений ненависті погляд у Сьому.

— А скажи-но мені, друже Марко, — почав Джейсон, поклавши руку на плече кухаря; голос звучав спокійно й невимушено, заледве не привітно, — чому, підгледівши, що Сатомі підсипала зілля в каструлі з їжею, ти роздав страви моїм людям, хлопцям Амаро й індіанцям?

Італієць здригнувся, нарешті спостерігши, яка прірва розверзлась у нього під ногами. Через поспіх він загнав себе в пастку. Воістину правду кажуть: хорошими намірами встелена дорога до пекла. Він зміркував, що мусить розказати про брата, про Амаро Кіспе і героїн, про бажання отруїти Зорна й Марґоліса і про багато інших речей, от тільки Джейсон навряд чи стане його вислуховувати.