Максим Кідрук - Твердиня

— А-гу-га! Е-е’е! Гу-у!

Віктор Шако, який стояв біля «Ми-17», виконуючи післяполітний огляд гелікоптера, бачив кухаря, але не звернув на нього уваги: довкола було повно інших мешканців Твердині, які ворушилися, намагалися звестись на ноги і щось натужно белькотіли. І тоді італієць став навкарачки і поповз.

Позаду Марко один зі стрільців Джейсона, Лу Данкович, виводив з підземелля Сатомі і Ґрема. Дівчина скімлила, шарахаючись від найменшого звуку, і чіплялась пальцями за футболку мулата. Кілька вчених сиділи біля виходу на поверхню, ляскаючи себе по щоках, тручи лоби і хмурячи брови. Вони понуро глипали один на одного і тихо перемовлялися, почуваючись так, наче оклигували після сторічної сплячки.

Біля бараків приходили до тями перші мачігуенга.

Поволі серед жителів Паїтіті розносились перші здогадки і скупі уривки інформації про масштаби вчорашнього інциденту: їх отруїли невідомим галюциногеном… двоє хлопців Амаро розстріляні… один із учених лежить у галереї з розпоротим черевом… дівчина, схоже, осліпла… один барак згорів, а кілька індіанців зникли.

Вирівнюючи дихання, Джейсон дивився на Сьому. Росіянин лежав без свідомості, але груди надимались і опадали із заспокійливою ритмічністю. «З ним усе гаразд», — подумав Х’юз-Коулман, перевів погляд на фіолетово-чорні набряки на нозі Семена і жахливо скривив губи. Кого він обманює? У хлопця халепа. Страхітний колір набряків свідчить про серйозне запалення; синюваті язики сповивали нижню частину ноги, практично дістаючи до коліна, готові перекинутися на стегно. Джейсон присів на край ліжка (слідкуючи за тим, щоб вигин матраца не зрушив зламану ногу) і провів долонею по лобі росіянина, дивовижно інтимним, батьківським жестом прибравши пасма злиплого волосся. В погляді затеплилось співчуття зазвичай непритаманне сивочолому, щоправда, отруєне безпорадністю, що межувала з сірим відчаєм. Джейсон не боявся жорстких заходів, він, не вагаючись, віддав би наказ ампутувати ногу Семена, проблема полягала в тому, що, хай яким майстерним вважався Ірландець, він не міг провернути таку операцію в польових умовах. Стиснувши губи в малопомітну риску, Х’юз-Коулман дивився на бліде обличчя Сьоми і усвідомлював, що за будь-яку ціну мусить спинити просування тієї огидної чорноти вгору по нозі. І все, на що він може покладатись, — лише антибіотики.

— Приведи сюди Мела Барра, — зітхнув сивочолий, ледь повернувши голову до Рода. — Звісно, якщо він може ходити і якщо він при пам’яті… Розумієш, про що я?

Род Холмґрен ствердно кивнув. Стрільцю було незвично (і навіть неприємно) бачити боса таким розчуленим. Весь гарнізон Твердині потерпає від наслідків невідомо чого, а він кличе Ірландця на допомогу полоненому студенту.

— Що робити з Амаро?

Почувши ім’я карлика, Джейсон зморщив носа.

— Розв’яжи. Нехай допоможе тобі й Луїсу приводити до тями інших.

Довготелесий стрілець вдруге кивнув і заспішив до виходу. В дверях він розминувся з Віктором Шако. Примітивши сивочолого на ліжку біля Семена, пілот гелікоптера нерішуче застиг у передпокої. Підступив до входу в кімнату і постукав по дверній рамі.

— Босе…

— Чого тобі, Вікторе? — не підіймаючи голови, озвався Джейсон.

— Hip заглушений. Хочеш, щоб я з Гордоном і Джимом узявся його розвантажувати?

Х’юз-Коулман на хвильку замислився, а тоді заперечно мотнув головою:

— Ні. Припаси почекають. Краще допоможи моїм хлопцям розібратися з… з усім цим лайном.

— Як скажеш, босе. — Віктор розвернувся, ніби налаштовуючись вийти, проте погляд не відлипав від сивочолого. — Джейсоне, ти знаєш, що тут сталося?

Джейсон нарешті звів очі на пілота. У відсвітах з вікна райдужна оболонка здавалась срібною і неживою. Він довго мовчав, з чого Віктор зробив висновок, що поставив питання несвоєчасно, і вже навіть налаштувався піти, буркнувши щось вибачливе, але йому завадив новий гість.

Вхідні двері розчахнулися і в проході вималювався силует Марко Молінарі. Італієць тримався лівою рукою за одвірок (судячи по випуклому біцепсі й здутим жилам передпліччя, то було єдине, що втримувало кухаря від падіння) і, не ворушачи губами, самим лише ротом видавав дивні звуки:

— Ейсн… Ейсн…

Склянка води освіжила Марко. Він осушив її одним махом, булькаючи і покашлюючи, і нарешті відновив здатність говорити. Джейсон і Віктор нависали над ним, і першим, що він видав, відставивши порожню склянку вбік, стало нервове запитання: