Максим Кідрук - Твердиня

— Що це?

— Накажіть робітникам видивлятись цей фрагмент. Це 00357 — шматок «вісімкової» версії постійної тонкої структури. Такої, яка є, іншої не маємо… Можливо, нам пощастить.

Потримавши листок у руках, Х’юз-Коулман заштовхав його в задню кишеню джинсів.

— Гаразд. — «А чому ні? Втрачати нема чого…» Все ж краще, ніж топтатись на місці.

Вже надворі, зачинивши двері, покинувши Семена на порозі котеджу і відійшовши на десяток кроків, Джейсон раптово обернувся:

— Семене…

— Га?

— Ти не втомлюєшся все знати?

Сьома посміхнувся:

— Ні, сер.

— Бережи свою голову, хлопче. Вона тобі знадобиться…

Як він і думав, Левко чекав, встромивши руки в кишені шортів.

Українець стояв біля початку похилого спуску в надра Твердині, Сьома, неспішно переставляючи костур, наближався по стежці, що йшла вздовж фронтальних граней пірамід; обоє з останніх сил вдавали, що зустріч вийде цілковито випадковою, паралельно вигадуючи відмовки, щоб уникнути розмови.

— Ну, привіт, — підійшовши й спинившись, обізвався Семен.

Левко обмежився кивком: вони сьогодні не раз бачились.

— Можеш узяти нетбук, якщо треба, — тільки щоб не мовчати, вимовив росіянин. — Він мені більше не потрібен.

— Дякую. — «Як і мені». — Ти як? — Українець спробував зазирнути Сьомі у вічі, але в нього нічого не вийшло: росіянин вправно вивернувся, перевівши погляд на гіпс.

— Та нормальок, майже не болить. — Росіянин вдав, що не розуміє, про що насправді спитав товариш.

— Що за книжки?

— Довідники з фізики.

— А.

Вони ще ніколи так не розмовляли. Вони ніколи не стояли поруч, почуваючись мов два електрони, що з шаленою силою намагаються відштовхнутися один від одного.

«Як ми до такого докотились? Через що це? Через Сатомі? — думав Левко. — Невже причина в ній? Чи… в мені? — Він не виключав такої можливості. Можливо, це свідчило про об’єктивність, та аж ніяк не про бажання змінюватись. Левко хотів змінювати ситуацію, а не себе. — Чи це через Джейсона? Про що вони говорили в хатині?» Хлопець злився і водночас побоювався Семена через те, що у такий критичний момент, коли вони мали би згуртуватись і виступити разом проти спільної загрози, їх розвело на світлові роки один від одного. Так, саме побоювався , хоча не міг докопатися й з’ясувати, звідкіля взялось це бридке почуття, що гарячою струною вібрує між животом і грудьми.

Мовчанка затягувалася. Семен уже ніби відважився оминути Левка, а проте, уявивши, що лягатиме спати і прокидатиметься з ним в одній кімнаті ще багато-багато днів і постійно бачитиме його мовчазно-докірливі сині очі, передумав і вирішив поговорити просто зараз.

— Слухай, Лео, я мушу пояснити стосовно вилазок у підземелля і того, що я там…

— Допоможи мені, — хрипким голосом обірвав його Левко, одночасно з приятелем вирішивши, що краще припинити гру в ментальні піжмурки.

— Допомогти з чим? — Прохання застукало Сьому зненацька.

— З головоломкою, — відказав Левко. Семен сторожко зирнув на очі співрозмовника, але не побачив навіть тіні насміху. — Ти ж любиш розв’язувати головоломки.

— Я не в’їжджаю, Лео.

Українець знизив голос до ледь чутного шепоту, але голови не схиляв, щоб зі сторони ніхто не запідозрив, що вони обговорюють щось дійсно важливе.

— Мені начхати, про що ви ґелґочете з тим сивочолим психом, я хочу, щоб ти допоміг мені втекти.

Семен несильно зблід і смикнув кадиком. Він відвів очі, можливо, щоб поглянути, чи їх ніхто не підслуховує, але швидше за все, не витримавши загострений погляд Левка.

— Чувак… — сказав росіянин і затнувся. У голові була каша.

Лео почекав секунд п’ять, після чого, збагнувши, що Сьома не продовжуватиме, дістав із кишені зіжмаканий папірець зі схемою.

— Ось тобі вихідні дані: на Паїтіті дев’ятнадцять індіанців, більшість шпортається в надрах Твердині, решта працює на кокаїнових плантаціях. Вони тут найнижча каста. Є шестеро науковців, докторів наук: геолог, хімік, два археологи, здається, історик і хтось на кшталт мовознавця чи спеціаліста по древнім писемностям. Точно не знаю, бо вони нечасто з’являються на поверхні. Більш-менш на одній сходинці зі вченими в цій ієрархії кухар Марко Молінарі, лікар Мел Барр і пілоти: Віктор Шако, Гордон Лі Купер і Джим Ломбарді. Пілоти, я підозрюю, «котуються» трохи вище, бо Віктор — єдиний, хто, крім стрільців, не носить браслет з локатором. Над усіма ними стоять четверо ґевалів, колишні найманці з приватної компанії «Blackwater», місцева версія ЦРУ: вони стежать, щоб ніхто не звалив, не базікав зайвого і не зв’язувався із зовнішнім світом. По суті ці хлопці наділені необмеженою владою. Головний над усіма — Джейсон Х’юз-Коулман. Перуанці на чолі з Кіспе є чимось на кшталт автономії. Мені здається, вони лише формально підпорядковуються Х’юз-Коулману, хоча, як і інші мешканці Паїтіті, не можуть самовільно покидати проект, — Сьома уважно слідкував, як Левко водить пальцем по намальованій від руки схемі. — Індіанці повний день на роботі, ночують у бараках, що на схід від пірамід. Двоє бійців Кіспе безупинно — і вдень, і вночі — несуть вахту на верхній терасі. Обидва озброєні АКМ. Патрулі змінюють один одного кожні вісім годин: о 12:00 дня, о 20:00 вечора і о 4:00 ранку. Один вартовий перебуває в східній частині тераси, наглядаючи за спуском у катакомби і (гадаю, це головне) за радаром. Другий сидить на західній частині — сторожить вертольоти й ангари. Амаро Кіспе, перуанці, що не стоять на чатах, стрільці Джейсона й науковці ночують у Твердині. Єдиний, хто нагорі протягом ночі (крім мачігуенга і вартових), — це Джейсон. Він живе в хатині, в якій ти мав приємність побувати. Загалом сорок — шість чоловік… не рахуючи нас, звісно.