Максим Кідрук - Твердиня

— Для чого ти розповідаєш це мені? — пополотнів Ґрем.

Левко випнув губу і промовив, не дивлячись на мулата:

— Ні для чого… Лише хочу, щоб ти знав: я зараз з’ясовую, хто мешкає у Твердині, хто чим займається, хто коли відпочиває, куди ходить чи відлучається. Все, що потрібно від тебе, янкі, — це підняти вертоліт, коли я буду готовий. Зрозумів?

Очі Ґрема розширилися, але він ствердно кивнув, беззвучно ворухнувши припухлими після вчорашніх перипетій губами.

Зрозумів .

Левко, Ґрем і Сатомі спали — це було чути по диханню.

Семен, безшумно зісковзнувши з матраца на кам’яну долівку, переніс вагу на здорову ногу і, балансуючи в повітрі руками, випростався. Він тримав костур у руці, але не спирався на нього, остерігаючись, що той рипне і розбудить товаришів. Навпомацки, притримуючись рукою за стіну «нори», росіянин підібрався до виходу і застиг у проході.

Визирнув, тримаючись у тіні.

Галерею заливало світло, неяскраве, але рівномірне, не лишаючи темних згустків по кутах.

Сьома взявся уважно вивчати стелю й верхні частини стін коридору, обнишпорюючи очима заглибини, місця скупчення дротів, ніші, в яких кріпилися лампи. Він шукав камери. Якщо за освітленими переходами ведеться спостереження, він заспокоїться, повернеться на матрац, проковтне дві пігулки знеболювального, котрі після вечері приніс Мел Барр, і засне. Якщо ж камер немає… і якщо він не помилився, припустивши, що охоронці пильнують лише за верхньою терасою… то він…

( …ці хлопці… що вибехкали оце все… вони мали власну писемність )

…він спуститься в найнижчі галереї і подивиться, просто гляне, що там таке.

Після двох хвилин прискіпливого огляду хлопець переконався, що камер нема (хіба що вони завбільшки з зернину, як у фільмах про Борна). Він ступив у коридор, просунувся вздовж стіни і тільки тоді став на костур. На секунду повернувся назад, сів навпочіпки біля купи речей, наосліп відшукав фотоапарат Сатомі, начепив його на шию і відступив назад у галерею. Чуття підказувало, що «Nikon» йому знадобиться.

Серце несамовито калатало, гупаючи об ребра неначе псих об стіни кімнати для біснуватих. Сьома як міг швидко зашкутильгав у кінець коридору, протилежний від того, що вів на поверхню. Завернувши за ріг, притулився до стіни і затримав подих. Груди вібрували під футболкою — серце влаштувало справжній землетрус. До всього сильно розболілась нога (Сьома навмисно не ковтав увечері пігулок, не бажаючи, щоб знеболювальне загальмовувало свідомість, коли він буде внизу).

«Нормальок… Заспокоїтись… Треба заспокоїтись… Ніхто мене не помітить, вони всі сплять». Але заспокоїтись не виходило.

( забороняється… це наказ… за його порушення ви будете жорстоко покарані )

Віддалившись від «нори», хлопець завагався. На дідька він це робить? Він удруге в житті в цих переходах і запросто може заблукати. Крім того, Джейсон…

( …хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу? )

…якщо Х’юз-Коулман дізнається, йому каюк. Злостиве скривлене обличчя з тонкими губами і розтріпаним, посрібленим сивиною волоссям постало перед очима, скупчившись із окремих точок, немов зображення на екрані комп’ютера. Невже воно того варте? Що такого може бути в тих письменах, щоб так…

( …будете ЖОРСТОКО покарані… )

…ризикувати?

А проте, щось невблаганно тягло, кликало хлопця вниз. Поклик був настільки сильним, що відчувався фізично, немов сила тяжіння. Подекуди думки про це лякали Сьому більше, ніж обличчя Джейсона, що не сходило з перед очей, і вартові-перуанці, яким раптом могло закортіти зазирнути в глибини Паїтіті, однак опиратись таємничому потягу хлопець не міг, навіть якби хотів. Ми ж не в змозі опиратись силі земного тяжіння, правда ?

Сьома зробив потужний видих, женучи геть образ Джейсона. В очах спершу темніло, та врешті-решт затримка дихання допомогла: серце хоч і не заспокоїлось, але перейшло зі скаженого галопу на розмірений алюр. Притримуючи рукою фотокамеру, хлопець поквапився вниз по коридору.

Відлуння кроків не було. Чорні камені у незнаний спосіб поглинали всі звуки.

Мешканці Паїтіті називали ці ходи підземними, а надра Паїтіті — підземеллям, хоча, говорячи строго, галереї були над землею, у товщі Твердині. Водночас, зважаючи на пітьму, що царювала в надрах споруди, а також на задушливу печерну важкість, що сковувала груди, щойно ти сходив з верхньої тераси в глиб Паїтіті, прикметник «підземні» якнайкраще пасував тим ходам.