Максим Кідрук - Твердиня

— Але ж нас не вбили і навіть намагаються підлікувати, — заперечив українець.

Сьома скептично хмикнув і знизав плечима.

— Про що ви говорите? — забурчав Ґрем. — Так, наче у нас є варіанти для дій. Ми в полоні і цілковито від них залежимо.

Росіянин парирував, не задумуючись:

— Варіанти завжди є. Ми маємо стати для них потрібними.

З коридору долинуло тупотіння. Хлопці позакривали роти, розуміючи, що то не може бути Мел Барр, оскільки лікар щойно їх покинув.

У вхідному отворі вирисувались три силуети. Перуанці. Ті ж самі, що конвоювали їх з нижніх рівнів Твердині на верхню терасу. Вони принесли наплічники і частину спорядження, мовчки поскладавши все у проході.

Щойно вартові пішли, Левко, Ґрем і Сатомі кинулись передивлятись речі.

— Ну що там? — нетерпляче витягував шию Семен. — Усе на місці?

— Ага, чекай і сподівайся, — буркнув Левко і перерахував: — Залишили твій нетбук, весь одяг, спальники, засоби гігієни, навіть телефони. — Хлопець витягнув батарею зі свого «Samsung’у», — але без sim’ок.

— Мій фотоапарат на місці, — додала Сатомі.

— А знімки? — поцікавився українець.

— Що знімки?

— Витерли?

— Їх там не було. SD-картка у мене в кишені.

— Добре, тримай при собі. — Левко продовжив інвентаризацію: — Лишили дещо з аптечки, зате забрали ножі, сокирку, ліхтарі, намет…

— Намет ми лишили в таборі, — підказав Ґрем.

— А, точно. Забув… Немає також газового балончика, GPS-навігатора і… паспортів.

Порившись у відділенні для паперів свого рюкзака, американець докинув:

— Авіаквитки теж відібрали.

— Знайшов проблему, — форкнув Левко, — у мене збереглись копії всіх квитків на флешці. — Хлопець поплескав себе по кишені, де лежав чорний USB-диск «Kingston», з яким ніколи не розлучався. — Проблема — дістатися туди, де ми зможемо ними скористатися.

— Є щось, що можна використати як зброю? — несподівано поцікавилася Сатомі.

Ґрем і Левко озирнули безладно накидану в проході купу речей і спорядження.

— Нічого…

Підготовка Ірландця зайняла більше часу, ніж він розраховував. Лікар повернувся до «нори» через сорок хвилин, принісши з собою каструлю з гіпсовим розчином, кілька мотків бинтів, хірургічні інструменти і сталеві шини. Вколовши Семену знеболювальне, Мел Барр вправив кістку і почав накладати справжній гіпс. Лице Ірландця при цьому лишалось кислим і невдоволеним.

— Перелом важкий, — з вибачливими нотками промовляв він до Сьоми. — Тобі слід було б зробити рентген, гарно порівняти кістку, вкрутити штифти, але це складна операція, і в тих умовах, що я маю, виконати її неможливо. Такі тут правила: хай що сталось, вирішуємо все самі. — Закусивши губу, Сьома пихтів, зі скам’янілою маскою відчаю спостерігаючи за роботою Ірландця. — Я зроблю все, що можу. Кістка зростеться, не переживай, але, боюсь, нога лишиться кривою і перелом нагадуватиме про себе болем до самої старості.

За чверть до шостої гіпс був готовий.

— Я бачив, у вас є аптечка. Маєте якесь знеболювальне?

— «Кетанов», — кволо промовив росіянин.

— Тиждень можеш приймати одну-дві таблетки на день. Якщо закінчиться, скажеш, я принесу «Новрил», але більше десяти днів не даватиму — наркоманів нам тут не треба. І нікуди сьогодні не ходи. Нехай твої друзі принесуть вечерю сюди.

— Дякую, — витиснув Семен.

— Було б за що дякувати. — Мел Барр обернувся до Ґрема і Левка. — Маю кілька слів до вас… до вас усіх. Їх просив передати містер Х’юз-Коулман.

— О’кей, — безбарвно промовив Лео.

— Навряд чи ви в захваті від свого помешкання. — Чоловік обвів рукою «нору». — І я вас розумію. А тому вам люб’язно дозволили вільно пересуватись по Паїтіті за умови, що ви надягнете на зап’ястки ось це. — Барр видобув з сумки чотири браслети з випуклими синіми лампочками. Півсферичні індикатори були неактивними.

— Що це? — спитала Сатомі.

— Радіомаяки, що посилають безперервні короткохвильові сигнали, відмічаючи ваше місцезнаходження на загальному радарі. Вони є у всіх. — Ірландець, труснувши долонею, продемонстрував ліву руку: зап’ястя обжимав такий самий браслет, тільки лампочка блимала якось особливо (світло не зникало й появлялося, воно «висихало», згущуючись до туманного густо-синього, після чого розгоралось до сліпуче блакитного кольору). — Це задля вашої ж безпеки.

« У нас є вибір? » — зміркував Левко. А ще лікар казав неправду. Українець пам’ятав, що у ґевалів із американськими штурмовими гвинтівками браслетів не було. Як і у Джейсона.