Максим Кідрук - Твердиня

Перуанці вийшли.

Троє хлопців і дівчина не рухались, роззираючись і час від часу ловлячи розгублені погляди один одного. Печера була похмурою, гнітючою і… ворожою. Першим ворухнувся Семен. Хлопець пошкутильгав до стіни і обіперся на неї стіною.

— Нора… — ще раз прошепотів росіянин.

«Темниця», — подумав Левко.

— Хоч би вікна прорубали, — промовила Сатомі.

Слова глухо шурхотали в заллятій жовтим світлом порожнечі. Відлуння не було.

— Ми зараз далеко від зовнішньої стіни, — припустив Левко, — а з вікон товщиною двадцять метрів світла проходило б не більше, ніж крізь суцільний мур.

— Я буквально відчуваю, як стіни тиснуть на мене. — Японка з острахом обдивлялась стелю.

Невдовзі до «нори» спустились шестеро індіанців-мачігуенга, четверо з них принесли по матрацу, двоє тягнули оберемок подушок сумнівної чистоти. Їх ескортував озброєний перуанець, одночасно показуючи дорогу. Не виявивши зацікавлення, індіанці скинули ношу посеред кімнати і забрались геть. Перуанець ліниво поплівся за ними.

Левко і Ґрем розібрали принесені матраци. З двох спорудили подобу дивану, інші три склали біля стіни, наваливши на них подушок. Повсідалися (Сьома вмостився на «диван»).

Сатомі діставала колючку з вуха мулата, коли до приміщення зазирнув приємний на вигляд чоловік років сорока в шортах і футболці з відірваними рукавами. Поставивши біля ніг прозору упаковку з шістьма півторалітровими пляшками з водою, він постукав кулаком по кам’яному одвірку. Звуку з того не вийшло ніякого, але принаймні чоловік зобразив, що дотримується правил пристойності.

— Хелло! Дозволите зайти?

Ніхто не відповів. Чемно почекавши секунду-півтори, незнайомець вступив до «нори».

— Щось мені підказує, що вам потрібна моя допомога.

Побачивши чималу сумку з червоним хрестом на тлі білого кола, що висіла на шлейці, перекинута через праве плече чоловіка, Левко здогадався, що перед ними той, кого Джейсон назвав Ірландцем.

— Мене звати Мел Барр, я лікар. Я приніс вам трохи води, а ще… о-о-о… — Чоловік присвиснув, і цей свист стосувався Сьоми. Пов’язка на нозі росіянина частково розповзлася, відкривши страхітливу підпухлину. Мел скрушно похитав головою.

Сатомі не знати чого схлипнула.

— Ірландець? — обізвався Левко.

Чоловік, що вже починав лисіти і помалу запливав жирком через малорухливий спосіб життя, підштовхнув до центру приміщення упаковку з пляшками, а сам сів навпочіпки біля Семена.

— Так, Ірландець. Якщо вам так легше, називайте мене Ірландцем. — Не торкаючись, Мел роздивлявся розпухлу литку. Вдруге покрутив головою з боку в бік. — Кепські справи, друже. Кепські… Я спочатку підлатаю твоїх приятелів, а тоді займусь тобою. Потерпи.

Розкривши сумку з медикаментами, лікар моторно й вправно обробив і перев’язав (де це було необхідно) рани хлопців і дівчини, переконався, що в Левка не зламана щелепа, дав усім по дві таблетки аспірину і ще якесь легке знеболювальне. По тому піднявся і промовив, дивлячись на Сьому:

— Старайся не рухатись. Мені знадобиться півгодини, щоб усе підготувати, і потім я повернусь.

І зник у коридорі.

Хвилин п’ять хлопці мовчали. Левко рухав м’язами обличчя, згинав і розгинав руки, намагаючись позбавитись сверблячки продезінфікованої шкіри навколо ран.

— Він сказав неправду, — порушив мовчанку Сьома.

— Ти про Ірландця? — повернув голову Левко.

— Ні, — заперечив росіянин, — я про посивілого «комедіанта» з тераси — Джейсона.

— Не розумію тебе.

— Нас не відпустять. — Сьома скривив губи. — Подивись на це. — Показав долонею на литку. — Пройде щонайменше п’ять місяців, поки я зможу ходити. За цей час наші батьки здіймуть тривогу. Нас шукатимуть. Сумніваюсь, що знайдуть, адже навіть ті, хто знає, що ми поперлись у джунглі, не зможуть зайти так далеко.

— До чого ти хилиш?

— Чувак, ці люди переймаються конспірацією. Невже ти гадаєш, що нас відпустять через п’ять місяців? Ти не думав, що розповідатимеш батькам після повернення? Казочки, як ми заблукали у тропічному лісі? Так чи інакше, нам доведеться розповісти, де ми тинялися, у що втрапили. А ці хлопці, Лео, — Семен ткнув пальцем угору, маючи на увазі верхню терасу і всіх, хто на ній, — не настільки дурні, щоб не усвідомлювати: неможливо вигадати історію, котра правдоподібно покриє довбаних п’ять місяців. Якби нас збирались відпускати, то вже повантажили б у вертоліт і відвезли в Куско. Це півтори години льоту, не більше. Але цього не буде, бо Джейсон і К° страшенно бояться, щоб їх не викрили.