Максим Кідрук - Твердиня

— Інженерії. Master of Science in Engineering.

Не підводячи очей від паспортів, Джейсон кивнув.

— А цей?

— Це мій товариш — Семен Твардовський, він росіянин, він також навчається у КТН.

— Росіянин? — Чоловік труснув синім документом із написом «Union Europе́enne / Rе́publique Francа́ise».

«От чорт!»

— Він живе у Франції… жив тобто, бо зараз живе у Швеції… а… але його батьки…

— Не бреши мені, українцю.

— Я кажу правду, ви ж бачите по прізвищу. Він — росіянин.

— Гаразд. Далі.

— Дівчина — японка, звуть Сатомі, вона навчається на одному департаменті зі мною. А це — Ґрем Келлі, ваш співвітчизник… тобто він теж із США. Ґрем… е… — було важко у двох словах передати історію мулата, — він викладає американську в спеціалізованій школі у Стокгольмі.

Джейсон нахилився і простягнув Ґремові руку:

— Здоров був, земляче! — Пауза. — Хелоу, фелла! Ти чого це не подаєш мені руку?

Мулат затремтів.

— У нас руки зв’язані, — проторохтів Левко.

Не прибираючи правої руки, сивочолий змахнув лівою кистю.

— Джейсоне, не варто… — незадоволено проскрипів Амаро Кіспе.

— Амаро, не дратуй мене.

Коротун обійшов хлопців і неохоче розрізав пута. Ґрем боязко потиснув простягнуту руку. Джейсон зобразив розчулену усмішку, поплескав згори по долоні мулата і півголосом спитав, повернувши голову до українця:

— Що ви робите у моїй цитаделі?

Левко розгубився.

— Ем… нічого.

— Нічого?! — Брови полізли на лоба, кутики рота холерично засмикалися. — Хочеш сказати, що ви пропливли триста кілометрів по річці Такуатіману і продерлися ще п’ятдесят крізь Мадре-де-Діос, найбільш тривкі джунглі на планеті, просто від нічого робити? — Губи Джейсона витяглись, як у Скруджа. Він набув кумедного, ба навіть придуркуватого вигляду, а тоді рвучко повернувся до плоскоголового: — Амаро, зламай Семену другу ногу.

— Ні! Ні-і! — заволав Левко. — Не треба! Ми шукали Паїтіті!

— Ва-а-а-ау… — протягнув Джейсон. — Не поспішай, Амаро. Ти бачиш: студентики прийшли підготовленими. Вони навіть знають, як називається моя Твердиня.

Левко важко дихав. По щоках збігали сльози. Він уже не знав, чи то через біль, чи від страху. Він не міг повірити, що таке відбувається з ним. Семен отупіло телющився в землю. Росіянин уже прощався з життям.

— Звідки ви дізналися про Паїтіті?

Думки злиплись у Левка в голові, він не міг одним реченням розповісти про те, з чого виникла задумка їхньої триклятої подорожі. Хлопець тихо хлипав і морщив лоба, розуміючи, що не варто затягувати з відповіддю.

Цього разу сивочолий не став заводитись.

— Гаразд, зекономлю трохи часу, спитаю інакше. Хто всучив вам ось це? — Джейсон дістав із кишені оригінал старої карти і легенько ляснув українця по носі.

Усі, крім Левка, вражено витріщились на папірець.

— Ми почули про Паїтіті від шведського художника, — нарешті спромігся вичавити з себе українець. — Це він намалював карту.

— Художника?

— Ну, він назвався художником.

— І звали цього художника…

— …Ґуннар Іверс.

Чоловік ніяк не відреагував на ім’я. Він знав про Ґуннара і хотів лиш упевнитись, що Левко не водить його за носа. Зате Амаро багатозначно хмикнув.

— Чудово. У вас є ще копії?

— Так, дві. — Цього разу хлопець відповів без заминки.

— Я можу дізнатись, де вони, Лео?

— Одною підтерся Семен. — Українець чекав, що Джейсон розсміється, але чоловік лишався незворушним. — І викинув. Друга у мене в рюкзаку.

Х’юз-Коулман схопив Левка за підборіддя, повернув лицем до себе. Чоловік і хлопець схрестили погляди.

— Ще копії?

— Ні, — твердо проказав Левко, — більше немає.

Джейсон розслаблено зітхнув, подивився на карту, скуйовдив рукою волосся. Було важко вгадати, що він має на думці. Було неясно, чи повірив він.

— Якою мовою ви розмовляли? — дружньо (так, наче й не горлав нещодавно, рвучи рота і бризкаючи слиною) поцікавився сивочолий.

— Е… російською.

— Це твоя рідна?

— Ні, моя рідна — українська. Але ми обоє розуміємо російську.

— А іспанська? Іспанську знаєш?

— Ні… сер.

— Добре. — Джейсон передав паспорти назад у руки Кіспе.

— Давай уб’ємо їх, та й по всьому, — сказав Амаро. Повіка засмикалася сильніше. — Проблеми не буде!

— У-у, — мотнув головою Х’юз-Коулман.

— Чому? Старигань мертвий, прикінчимо цих, і все.

Джейсон проігнорував плоскоголового. Тримаючись упівоберта, він недбало кинув:

— З вами був іще хтось?

І тут Левка осінило. По-перше, карта. Джейсон боїться, чи не потрапили копії ще до чиїхось рук. І по-друге, йому конче необхідно дошукатися, хто ще, крім Левка, Сьоми, Ґрема і Сатомі, достеменно знає про мету їх поїздки. Їх не прикінчать, принаймні доти, поки цей псих не відстежить усі канали, якими була поширена інформація про Паїтіті. Левко також збагнув, що Джейсон навмисно розігрує спектакль, ставить малозначимі запитання про мову, національність, навчання і пильнує за реакцією, аби потім порівняти її з реакцією на справді важливі й несподівано підкинуті запитання. Останнє належало до таких. Мабуть, то ключове питання всієї розмови.