Максим Кідрук - Твердиня

«Я дійшов! Я в забороненій зоні!» Думка збадьорила (хоча страху не поменшало). Відштовхнувшися правицею від стіни (клац! — новий спалах), хлопець закрокував уперед. Повітря стало сухішим і суттєво прохолоднішим. Коридор, не петляючи, похило йшов униз.

Клац! Світло. Клац! Темрява… Клац! Світло. Клац! Темрява…

Клац… Клац… Клац… Сьома рухався у бульбашці світла, що ривками посувалась по галереї, наче хом’як у пластиковій сфері для бігу. «Цікаво, я досі в Паїтіті чи цей хід уже під землею?» — Він уявлення не мав, наскільки глибоко спустився.

Стіни коридору були ідеально рівними, лише де-не-де траплялись непомітні сірі риски, що вказували на стики між мегалітами. Сьома вів по стіні долонею, таким чином борючись із панікою, що клубком підтискала горло щоразу, коли зникало світло і весь коридор — і ззаду, й попереду — занурювався в темряву. Коли праворуч вигулькнув прямокутний вхід у якесь приміщення і під рукою виявилась порожнеча, Сьома заточився і ледь не впав у той хідник.

Відновивши рівновагу, він зайшов досередини. За звичкою пошукав вимикач зліва на стіні й незмірно здивувався, відчувши його під пальцями. За формою той був такий самий, як і в їхній «норі». Хлопець натиснув, і по приміщенню поширилось тихе дзижчання. По всьому об’єму спалахували фіолетові вогники. Сьомі скрутило подих. Замість очікуваного верхнього освітлення ввімкнулось підсвічування десятків — та де там! — сотень відкритих металевих шаф. Приміщення сповнилось фантастичного бузкового світла. Вражали розміри кімнати: в довжину вона витягнулась метрів на десять-дванадцять, в ширину мала не менше за сім. Уся площа була тісно заставлена стелажами (у кожному — по п’ять полиць, обладнаних лампами, що випромінювали розсіяне фіалкове світіння).

— Ого… — прошепотів росіянин.

Він наче потрапив на знімальний майданчик під час зйомок фантастичного фільму.

Сьома підійшов до найближчої шафки і здивовано звів брови: на всіх полицях лежали акуратно викладені в ряд… камені. Звичайнісінькі шматки граніту з вкрапленнями кварцу та інших мінералів. До кожного уламку капроновою ниткою кріпилась картонна бирка.

Хлопець узяв до рук шматок завбільшки з людське серце, гладенький з одного боку і зернистий, пришерхлий з іншого. Покрутив, зважив на долоні. Насамкінець навіть понюхав. Камінь як камінь — нічого особливого. Тоді зиркнув на бирку.

Знизавши плечима, поклав зразок на місце.

Обійшовши кілька стелажів, Семен вимкнув світло і залишив «фіолетову» кімнату. Нічого, крім вичищених і пронумерованих уламків, у ній не було.

Наступне приміщення розташовувалось на три метри далі з лівої сторони коридору. На відміну від складу зі стелажами, вхід у цю кімнату грубо видовбали в монолітній стіні: у гранітній товщі залишились канали від свердел, за допомогою яких пробурювали отвори для закладання вибухівки, а також сліди від інструментів, якими сколювали породу, розширяючи прохід.

Гарячково водячи очима, Сьома пірнув у горбкуватий прохід. Під ногами зашаруділо: пил, пісок, дрібне каміння. Потягнувся рукою ліворуч, провів по стіні і на одному з виступів знайшов недбало закріплений вимикач. Переставив його у положення «увімкнуто». Нагорі скрипнуло, чотири продовгуваті кварцові лампи заблимали, розжарюючися; три зразу згасли, і тільки одна продовжила блимати, ніби роздумуючи, вмикатися їй чи ні. Хоча навіть такого миготливо-непевного джерела світла вистачило, щоб Сьома побачив, що в темряві за кілька кроків від нього хтось стоїть. Якийсь гігант не менше чотирьох метрів у висоту вилупився на нього моторошно порожніми зіницями.

Хлопець вереснув, проте звук, що линув з горлянки, вмить урвався: його заблокувало серце, яке вскочило просто до рота і затріпотіло, перекривши доступ повітрю. Сьома вдруге за останні дві хвилини видав горлянкою щось недоступне розумінню: закоротке для переляканого репету і задовге для зойку. Він відстрибнув, перечепився через поріг і гепнувся куприком об долівку, почувши, як хруснули хребці і глухо стукнувся об камінь гіпс. Так він і застиг: гепа в коридорі, ступні ще в кімнаті.

«Не вистачало тільки зламати хребет!»

Проковтнувши серце і нарешті хапнувши повітря, Сьома зауважив, що силует гіганта якийсь… плаский. Надто плаский, щоб належати живому створінню. Наступної миті лампа розгорілась, і Семен ахнув (одночасно від полегшення і від захвату… більшою мірою, певно, від захвату), усвідомивши, що злякався барельєфу, висіченого на прямокутній плиті висотою п’ять з лишком метрів. Захват викликав не розмір плити, яка спиралась на стіну кімнати, а матеріал, з якого вона зроблена.