Зигмунт Милошевский - Безцінний

У домі не світилася жодна лампа, але до заскленої вітальні потрапляло достатньо світла ззовні, щоб могла добре бачити усі елементи багатого інтер’єру. Як і раніше, замислилася, навіщо знавець мистецтва, що полює на аукціонах на американських імпресіоністів, тримає у представницькій вітальні страшні імітації, якісь олеографії з вазонами та яблуками, що висять між головою ведмедя та рогами оленя. Ще крок — і світло ліхтарика відбилось у скляних очах ведмедя; вона здригнулася, бо їй здалося, що опудало звіра водить за нею очима. «Заспокойся, — шепнула собі шведською, — бо захворієш на параною».

Рухалася по м’якому покриттю, звуки у будинку створював шум гарячої води в обігрівачах, яку качала система, будь-що намагаючись підтримувати в резиденції тропічні умови. Її тиха хода в цих умовах була абсолютно нечутна.

Дійшла до кінця коридору й уважно придивилася до фрамуги, бо відчинені двері видалися їй підозрілими. І недарма. Прохід між коридором і «спальнею Гассама» не був звичними дверима. Тут узагалі не було ані дверей, ані одвірка. Були три ледь помітні жолобки кольору стін — тому й не помітила їх у камері. Ретельно оглянула у світлі ліхтарика стелю й побачила, що має бути в цих жолобках. Першим щитом з боку коридору була тонка пластина, яка зливалася з сусідніми стінами, і, певно, слугувала для того, щоб замаскувати Гассама й решту. Другим була товста сталева перегородка, яка захищала від вогню і зламу.

Якщо мистецька кімната була правильно спроектована, картини мали б залишитися неушкодженими, навіть якби решта приміщення згоріла. Третіми дверима, які могли ховатись або висуватися зі стелі, була скляна поверхня, що дозволяла впустити всередину трохи денного світла, не закриваючи вид і водночас ізолюючи зібрання від коливань температури й вологи, забезпечуючи для нього ідеальні умови.

От тільки питання: чому жодна з цих перегородок не була опущена?

— Щось тут не так, — сказала Ліза.

Минуло дванадцять хвилин, відколи покинула безпечне сховище за стовбуром бука.

Лоренц і Ґмітрук зосереджено слухали, як Ліза швидко пояснює їм, що вона знайшла і чому ще не зайшла всередину.

— Може, він замикає тільки тоді, коли вдома є гості, — припустив Ґмітрук. — Боїться випадкових людей, зацікавлених поглядів, змін температури та вологості, пов’язаних із домашнім життям. А коли його немає, будинок захищений, усередині підтримується стала температура…

— Поки хтось не залізе й не влаштує там Амазонію, — втрутилася Зоф’я.

— Може, й так. А може, залишає їх відчиненими, щоб іноді мати можливість хоча б через камеру подивитися на свої картини. У цьому сейфі немає камер, це єдиний спосіб, щоб пересвідчитися, що все гаразд.

— Можливо. Колекціонери — люди божевільні. Коли витріщаються на картини, для них більше нічого не існує.

— Може, — прокоментувала по рації Ліза і промовила вголос те, про що всі віднедавна думали. — А може, це пастка.

Ґмітрук з розпачем застогнав.

— Без параної, — сказав він. — Поки що все йде згідно з планом. Якщо Юнак там справді є, то бери його — і змиваймося, теоріями змови розважатимемося дорогою до Польщі. Нумо!

Лихі передчуття пані докторки могли бути просто істерикою людини, яка ніколи не потрапляла в таку ситуацію. Так само, як і дивні передчуття пана арт-дилера, який, мабуть, востаннє ховався від когось у часи харцерства. Те, що охоронці помінялися чергуваннями, також не було чимось незвичайним, а Ричмонд міг просто забути зачинити кімнату.

Однак загартована в бойових умовах інтуїція Ґмітрука також підказувала йому, що щось не так. Машинально проаналізував усе навколо.

Лізина камера показувала, що в резиденції Ричмонда усе спокійно.

Охоронці пішли перевірити незачинене вікно за три квартали далі. Усе спокійно.

Робочі камери, встановлені у вікнах орендованого ними будинку, показували, що на під’їзді до їхнього будинку і в саду також спокійно.

Околиця спала міцним сном багатіїв, що збагатилися чужим коштом. Спокій.

Тільки на дальньому плані миготів зіпсований ліхтар.

Незважаючи на це, його неспокій зростав.

Ще раз усе перевірив.

І заціпенів. Вдивлявся в миготіння ліхтаря як зачарований, оскільки в його спалахах повторювався шаблон. Мимоволі почав перекладати спалахи на азбуку Морзе. Т, А, Б, О, Р, Т, А, Б, О, Р, Т…

Табор? Це не мало жодного сенсу, мабуть, він на старості років з глузду з’їхав, якщо в мигтінні зіпсованого ліхтаря шукає звістку.