Зигмунт Милошевский - Безцінний

Рушила.

— Щось не так, — раптом сказала Лоренц, перед тим вимкнувши мікрофон, щоб Ліза і Кароль не могли її чути.

— А конкретно?

— Відчуваю страшний неспокій. Аж дихати не можу.

Ніби щось проґавила.

— Саме зараз?

— Ні, не тепер, раніше. Ніби не помітила чогось абсолютно елементарного на самому початку, ще у Польщі.

— Може, це стрес?

— І це також, але не тільки.

— Зоф’є, це може бути важливо. — Ґмітрук поклав їй руку на плече. — Ти думаєш про це зранку, чи воно з’явилося тепер? Може, щось побачила?

Гарне запитання.

Відірвала погляд від монітора, наприкінці вулиці не переставав миготіти зіпсований ліхтар.

У домі Ричмонда було темно, але завдяки Лізиній камері вони досить чітко бачили сірий коридор і темний прохід до колекції. З кожним кроком прохід ставав чимраз більшим, нарешті в ньому з’явився силует патріотичного полотна Гассама, яке висіло якраз навпроти дверей. Плями різних відтінків сірого, ледве розрізнила обриси зірчастого штандарта, їй здавалося, що вона дивиться на репродукцію з каталогу. Чорно-білу, пласку, невиразну.

Заплющила очі. Лихе передчуття не давало їй спокою.

— Зоф’є, це справді може бути важливо, — м’яко повторив Ґмітрук.

— Не допомагаєш, — буркнула так грубо, що він відсмикнув руку, як обпечений.

— Щось не так, — почули вони в навушниках голос Кароля.

Завдання Бознанського не було складним. Він мав не допустити, щоб під час грабунку патруль з’явився поблизу вілли Ричмонда. В найоптимістичнішому випадку це означало б тільки спостереження. Патруль, що виходив на свій перший обхід, міг вирушити в інший бік поселення, через Орхард-Плейс у бік бульвару. Це означало б, що мине добрих двадцять хвилин, поки опиняться на Серпентин поблизу їхнього будинку й дому Ричмонда.

У напівоптимістичному випадку патруль вирушить у їхній бік. Тоді Кароль мав про це повідомити, щоб Ґмітрук привів у дію невеликий вибуховий пристрій у резиденції на Менор-Плейс. Настільки невеликий, щоб відчинилося вікно і спрацювала сигналізація. Цього повинно було вистачити, щоб патруль пішов перевірити, який телепень не зачинив вікно перед від’їздом.

У песимістичному випадку частина охоронців все одно піде в їхній бік. Тоді Кароль мав їх затримати казочкою про нью-йоркський невроз, який не дає йому спати. Про напади страху, які штовхають його на нічні прогулянки, про те, що хоче бути назовні, поближче до швидкої допомоги, коли з ним щось станеться. Одне слово, мав заморочити їх потоком слів.

Нарешті патруль вийшов зі своєї будки, двоє чоловіків рушили лінивою ходою в його бік. Згідно з планом Кароль мав сказати «Підпалюй», але натомість у нього вирвалося, що тут щось не так.

— Підпалюй, — прошепотів усе ж таки майже одразу.

Чоловіки зробили ще кілька кроків у бік його куща, коли двері в будці несподівано відчинилися.

— Дінґ! — гукнув чоловік у формі. — Гайніть на Менор, 11, якийсь кретин не зачинив вікна, і система психує.

Домінґо Чавес крутнувся на п’ятах, недбало віддав честь і разом з напарником рушив у протилежний бік. Кароль встиг іще вловити фрагмент розмови, яка скоріше за все торкалася теми ванн з гідромасажем. Чавес запевняв, що йому вже несила боротися з грибком у душі.

— О’кей, — прошепотів. — Пішли в інший бік.

— Скажи, що там не так.

— Це той самий патруль. Ті самі люди. Вчасно закінчили зміну, з’явилися інші, копошилися там разом півгодини. От тільки зараз цей чувак Чавес і його напарник повинні були у цивільному одязі піти додому, а вони вийшли патрулювати. Не розумію.

В ефірі запанувала неспокійна, сповнена напруження тиша. І тоді озвалася Ліза.

— Щось тут не так.

Контраст між дошкульним, але загалом приємним холодом надворі та спекою в давно не провітрюваному домі Ричмонда був жахливий. Ліза змокла як хлющ, краплі поту спливали по її голому тілу і всотувалися в килим, ще ніколи не почувалася такою голою, як тепер, убила б когось за клапоть рушника або простирадла, щоб можна було вкритись або хоча б витертись.

Коридор, який відділяв її від Гассама і Рафаеля, був радше галереєю, ніж коридором. З правого боку було троє дверей, які вели до двох спалень і ванни. Зліва від вітальні і датчиків руху й тепла, які там знаходилися, її відділяла ажурна балюстрада, яка не могла бути жодним прикриттям. Дистанцію подолала, притулившись спиною до стіни, щоб датчики не зафіксували наплічник; це було зайвою обережністю, адже він нагрівся так само, як усе в цьому пеклі.