Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Іду, — повідомила сухо й за три стрибки дісталася виступу муру.

Кам’яна стіна будинку, яка під прямим кутом прилягала до кам’яної стіни гаража, для підйому була зручна як сходи. Шведка, впираючись ногами; здолала кілька метрів, які відділяли її від рівня другого поверху. Вікно спальні було за півтора метра ліворуч, на щастя, широкі карнизи і парапети полегшували акробатичні вправи. Навіть для людини, у якої від холоду трохи дерев’яніли стопи.

Вона дійшла до парапету і без остраху зазирнула крізь шибку до кімнати. Скло захищало її однаковою мірою і від датчика руху, і від датчика тепла. Добре відчувала тепло, яке точилося зсередини — знак того, що вдалося розігріти кам’яну резиденцію. Подумала, що Ричмонд одержить катастрофічний рахунок за опалювання, і пирхнула зо сміху.

— Що там? — напружено запитала Лоренц.

— Нічого. Заходжу всередину.

Секундомір показував дві з половиною хвилини.

«Життя — це не коробка шоколадок», — сентенційно подумав Гермод, відомий також під іменем Джаспера Леонґа, сидячи у приємному теплому салоні люксового чорного кросовера, у даному випадку це був Порше Каєн. Форрест Ґамп не мав рації, Том Кохрейн мав рацію, коли співав, що життя — це автострада. А ми шпаримо проти течії, із зав’язаними очима, руками, прикутими до керма, і з цеглиною на педалі газу. Як би людина не старалася, як би не маневрувала, все одно у щось вріжеться. Питання лише, чи в бар’єр, який пом’якшує удар, у Міні Купер, чи в навантажену дерев’яними колодами вісімнадцятиколісну вантажівку.

— Ставлю на вантажівку, — сказав собі рідною мовою.

Порше Гермода стояло у місці, де такий автомобіль не привертав нічиєї уваги, — на під’їзді до розкішної резиденції біля Гамільтон-авеню в Рошелл-Хайтс. Власники мали ідентичну машину, відомо ж бо, що приналежність до вищого середнього класу ґрунтується на тому, аби абсолютно нічим не вирізнятися, і вже точно не автомобілем: вони мають бути чорними, дорогими й мати такий вигляд, ніби на них перевозять трупи.

Тому ніхто не звернув уваги на те, що на під’їзді до будинку родини Торренс, які тішилися сонцем на Мауї, припаркувався чорний кросовер.

Тож Гермод міг спокійно сидіти за затемненими шибками з телеоб’єктивом, обладнаним приладом нічного бачення, біля ока й дивитися, як по стіні резиденції Ричмонда піднімається — достоту як Голум на Ородруїн — спритна та гнучка жінка з майже чоловічою фігурою.

Він любив, коли все йшло згідно з планом.

— Life is a highway, I wanna ride it all night long, yeah, yeah, yeah, — замугикав собі під носа, дивлячись, як Роня колупається біля вікна на другому поверсі.

Вона ніколи не займалася екстремальними видами спорту, на лижах їздила обережно, в морі плавала тільки там, де відчувала дно, намагалась уникати горорів. А на життя заробляла як чиновниця бюджетної установи. Ніколи досі вона не відчувала такого напруження і не підозрювала, що це відчуття буде настільки фізичним. Відчувала пульсування крові у вухах, оніміння рук і ніг, дивне тремтіння у м’язах, ніби весь час працювала, хоча насправді сиділа нерухомо перед комп’ютером.

На екрані бачила картину, що її передавала камера біля Лізиного вуха: шибку, в якій невиразно відбивалося обличчя шведки та її оголені груди, а також фрамугу й частину невеликого перфоратора, який висвердлював у ній отвір. Дрібна стружка збиралася на шиферному парапеті. Перфоратор зник і за мить маленька рука з абсурдно червоними нігтями обережно ввела в отвір щось схоже на чорний кабель.

— Датчик точно на це не зреагує? — пошепки запитала у Ґмітрука, з прикрістю зауважуючи, що її голос тремтить, як у гімназистки на першому побаченні.

— Надто дрібний об’єкт. Надто повільно рухається. Без шансів.

Ліза маневрувала трубками бороскопа. Зоф’я знала, що, окрім камери, у кабелі є лазер, такий самий, який використовують у школах і корпораціях, щоб показати щось на дошці чи екрані. Який можна купити на базарі за кілька злотих. Такого лазера — і для неї це було шоком, коли довідалася, — вистачить, щоб знешкодити датчик руху. Ліза пояснила їй, що багато в теорії професійних охоронних систем розраховано на віру споживача в те, що невимовні слова гарантують безпеку, хоча насправді вони гарантували тільки вигоду виробникові та охоронній фірмі. Отож звичайний лазер за п’ять злотих знешкоджував датчик руху в резиденції, повній, як вони нещодавно дізналися, картин імпресіоністів вартістю в кільканадцять мільйонів доларів, не кажучи вже про Рафаеля.