Зигмунт Милошевский - Безцінний

Зоф’ї Лоренц зовсім не заважало те, що Кароль мусив вийти раніше й не міг побачити, як шведка знімає вбрання. Хай навіть чула сміх гіршої та уїдливішої себе, але навіщо йому такі робочі стриптизи, якщо за тиждень спільного проживання міг роздивитися її пильніше.

Їй подобалося, що Ліза не робила зі своєї оголеності жодної проблеми: можливо, це був наслідок виховання в цивілізації сауни. Роздяглася до скромних спортивних трусиків, наділа невеличкий наплічник, який замість товстих шлейок мав тоненькі шнурки, а до вуха приладнала щось на кшталт бездротового навушника до телефона, який насправді був поєднанням рації і камери, що передавала картинку на їхній комп’ютер.

Зараз вони бачили, як обережно, але швидко вона долає відстань між їхнім домом і будинком Ричмонда. Йшла манівцями, вивчення околиці в тепловізорі та кілька прогулянок з фотоапаратом дозволили прокласти такий маршрут, щоб якнайдовше перебувати в сліпій зоні охорони. Раніше Ґмітрук оцінив спосіб встановлення камер як помірковано аматорський. В ідеалі кожна точка території має бути продубльована, тобто постійно перебувати під спостереженням двох об’єктивів. Тут так було тільки в місцях, які, на думку наївного встановлювана системи, були ключовими, зокрема, біля вхідних дверей та вікон вітальні з боку саду. Поза цим багато місць покривала лише одна камера, було також чимало сліпих зон, що дало змогу Лізі непомітно прокрастися майже до самої резиденції.

Втім, «майже», як відомо, має дуже велике значення.

Було близько семи градусів вище нуля, до того ж дув легкий вітерець, але Ліза не відчувала холоду, хіба що підбадьорливу прохолоду. Голою пробиратися поміж деревами і ступати по крижаній, вкритій сухим листям траві — у цьому було щось первісне. Шведка й справді тепер була схожа на Роню. Сувора, звикла до праці донька розбійника, що спритно і вміло рухається серед дерев. Зупинилася біля стовбура великого бука, останнього дерева, біля якого могла почуватися в безпеці. За чотири метри далі височіла двоповерхова сіра стіна резиденції. Бічна стіна, що знаходилася з протилежного боку від храму мистецтва голови Ричмонда. Бічна, північна, менш важлива, внизу Ліза бачила вікно господарського приміщення, нагорі — вікно спальні для звичайних гостей або для няні, що доглядала дітей господарів. З точки зору Лізи це було перевагою. Не тільки тому, що за цією стіною найменше спостерігали, ніби хтось вважав, що грабіжники точно скористаються вхідними дверима, і не тому що вона була найбільш прихованою, а тому, що спальня була найменшою, що в цьому випадку мало вирішальне значення — вона найкраще нагрілась.

— Каролю? — прошепотіла.

— Усе в порядку, — відповів англійською. Раніше домовилися, що в ключових моментах не можуть ризикувати втратити щось важливе у пучині польської мови. — Сидять у будці, не схоже на те, щоб кудись збирались.

— Інформуй по ходу.

Це був перший і найризикованіший момент. Не так для них, як для всієї операції. Виступ стіни, по якому вона хотіла вилізти до вікна спальні, потрапляв у поле спостереження єдиної камери, встановленої на дереві. Її вимкнення не мусило, але могло привернути чиюсь увагу. Тому вона вирішила використати той факт, що з естетичних міркувань камеру причепили на дереві, а не на окремому стовпі. З наплічника, шнурки якого болісно впиналися їй у плечі, дістала товсту волосінь з прив’язаною на кінці гиркою.

Розкрутивши її, кинула, цілячись у тонку гілку над камерою. Схибила. Гирка лунко відскочила від металевого корпуса приладу.

Лайнулася польською. Шведські прокльони заслабкі, особливо в такі миті, проте в польській мові, після стількох століть поневірянь, функціонувало кілька справді цікавих визначень для того, щоб передати стан вічно роз’ятреної душі.

— Каролю?

— Усе спокійно.

Зосередилась, кинула ще раз і цього разу влучила. Гирка закрутилася навколо гілки за півтора метра від стовбура. Тепер найкраще було б обрати момент, коли саме ця камера не показуватиме зображення у будці охорони, але отримати таку інформацію вони не мали шансів.

Кілька разів потягнула гілку, імітуючи порух вітру, а коли пересвідчилася, що вона достатньо затуляє об’єктив, прикріпила другий кінець волосіні до стовбура.

Хвилину зачекала.

— Каролю?

— Усе тихо.

Тепер або ніколи. Кароль, щоправда, мав затримати охоронців, якби вони раптом вирішили перевірити, чому гілка ожила, але не зміг би це зробити надовго. Увімкнула секундомір. Досвід підказував їй, що якщо через п’ятнадцять хвилин у руках немає здобичі, то треба забути про справу і змиватися.