Зигмунт Милошевский - Безцінний

Проїхали через Бронкс і виїхали на автостраду 1-95, що перетинала все східне узбережжя Штатів, від Флориди на півдні до кордону з Канадою в Мені.

— На елітний район не схоже, — буркнула Ліза англійською.

Ствердно кивнув головою. Їхали повз похмурі житлові масиви, просторі паркінги, промислові райони, гори металобрухту й рекламні щити на гігантських стовпах, і це все анітрохи не справляло враження вишуканого передмістя столиці світу. Лише коли минули річку Гатчинсон, стало привабливіше, обабіч ріс ліс.

Саме Нью-Рошелл спершу не здавалося цікавим. Низька забудова, товсті негри у спортивних костюмах на лавочках перед ресторанчиками з індійською їжею, салон краси «Ольга» з неоновою вивіскою, пральня із самообслуговуванням. Аж раптом стало непогано. На П’ятій авеню вже було добре, на Гамільтон-авеню — чудово, а Серпентин, що звивалася між захованими в маленьких парках котеджами, була казковою. Не дивно, що будинок, який вони збирались оглянути, — хоч і криза, хоч і невеликий, як на американські стандарти, а на додачу без ремонту, — коштував півтора мільйона доларів.

Зупинив орендований Субурбан біля вивіски бюро нерухомості з гаслом «Нью-Йорк — Новий Дім — Нове життя». Ліза штовхнула його й показала в глиб вулиці. За сто метрів далі, між деревами, стояв котедж Ричмонда. Не встиг нічого сказати, оскільки цієї самої миті двері з його боку раптово відчинилися навстіж. Здивувався: ззовні нікого не було.

— Ти, мабуть, Чарлі! Як я обожнюю британський акцент, він такий чарівний!

Опустив погляд. Поряд з авто стояла Карлиця, що мала не більше ста тридцяти сантиметрів зросту й усміхалася так радісно, ніби тільки від неї залежало, чи існуватиме далі уявлення про американців як про завжди оптимістичну націю, що, неабияк переймаючись, запитує «Як життя?» в кожного нового знайомого.

— А ти Рейчел! — Карлиця мусила підстрибнути, щоб побачити Лізу, яка сиділа з іншого боку величезного авто. — Я Бриджет. Як життя? Усе гаразд?

— Краще бути не може, солоденька! А що в тебе? Сподіваюся, ти вже продала сьогодні якийсь палац симпатичному шейхові! — відгукнулася шведка з американським акцентом.

Бриджет зайшлася таким сміхом, ніби в житті не чула вдалішого дотепу. А Кароль відчув себе ніяково, сидячи отак за кермом і дивлячись згори на маленьку жінку. Вискочив з авто і відрекомендувався як Чарлі Волтерс, наслідуючи англійський акцент. Бриджет театрально ляснула в долоні й подивилася на нього так кокетливо, що він не міг не розсміятися. Багато разів чув, як люди критикували фальшиву американську сердечність. Та, мабуть, йому був більше до душі світ удаваної сердечності, ніж автентичної європейської фрустрації, що йшла з глибини душі.

Бриджет, без упину щебечучи, як і належало професійній ріелторці, провела їх до будинку. Дорогою розповідала про вади дому в такий спосіб, що кожна звучала як достоїнство, а Кароль відчув себе справді винятковим клієнтом.

— Я трохи непокоюся за продаж цього замку, бо він виглядає інакше, ніж звичні американські будинки. Вітальня більше нагадує бальну залу з великим каміном, вікна величезні, як у церкві, а замість традиційного саду — старий парк. А звичайні люди надають перевагу нормальній веранді, садочку, вітальні з кухнею, посередині невеличкий бар. А тут… Зрештою, самі побачите.

Зайшли досередини й почали роззиратися. Це був цілком пристойний дім у колоніальному стилі початку двадцятого століття, який потребував реставрації, але мав чудову атмосферу, Каролеві він асоціювався з проклятими будинками з американських горорів.

— Чудовий парк, — сказав, стоячи біля вікна, що виходило в сад. — Я й не думав, що побачу щось таке поза межами Англії. Тепер тільки треба протягом п’ятисот років добряче поморочитися з газоном, і буде як удома.

— Ой, благаю, не припиняй говорити! — Бриджет засміялася, а він раптом усвідомив, що дуже хоче справити на неї добре враження, оскільки ця на вигляд майже тридцятилітня жінка, що сягала йому до пояса, була найзвабливішим утіленням життєрадісної сексуальності, яку він коли-небудь бачив. Стала перед ним, і він зрозумів, що вона знає, про що він думає. Сперлася плечем на підвіконня, схрестила ноги на монструозних — як же інакше — підборах і кокетливо глянула на нього.

Ліза підійшла до нього й обійняла.

— Знаю, знаю, теж мене цим купив, ох же ж ці британці, чорти б їх ухопили. Скільки ванних кімнат?

— Усього три. Одна внизу, одна нагорі й одна тільки для головної спальні. І три каміни. У вітальні, в їдальні й один у головній спальні.