Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Так, — підтвердила вражена його логікою Ліза.

— Ви воліли б, аби хтось з’явився, зробив маніякові третє око посеред лоба, поправив малечі сукенку й заніс неушкоджене маля додому. Правда ж, пані? — Чавес погладив руків’я пістолета.

Цим разом Ліза лише кивнула головою.

— Даруйте, якщо я надто образно висловлююсь, але ненавиджу ґвалтівників. Це сміття. Ви ж не юристи, еге ж?

— Ні. Мій чоловік банкір.

— А, банкір, — вимовив таким тоном, ніби перед його примруженими очима продефілювали мало не всі жертви світової кризи. — Це ліпше, ніж юрист. Тільки трохи шкода, що мушу працювати у дві зміни, щоб сплатити іпотеку, та нічого не вдієш, такі часи. Так чи інакше, гарного вам вечора. Ви симпатична пара. І не хвилюйтеся, займемося вами.

— Це якийсь божевільний, — сказав Кароль, коли Чавес зник за поворотом, перед тим відсалютувавши на їхню честь. — Я не хочу тут жити, не може бути й мови.

— Але ти й не мусиш тут жити, Чарлі. Мусиш здійснити зухвалу крадіжку з проникненням.

— А, ну це інша річ.

Коли стемніло, розташувалися в головній спальні. Внизу залишили увімкнене світло на випадок, якби Бриджет вирішила проїхатися повз і перевірити, чи часом не влаштували вони тут збіговисько на триста осіб — по долару з носа, щоб вийти на нуль. У спальні єдиним джерелом світла був ліхтарик на Лізиній голові, у світлі якого вона монтувала своє спорядження. Дзеркальце, кілька об’єктивів, серед них один завбільшки з відро й один із кабелями, під’єднаними до прибору нічного бачення, тепловізорна камера у формі поліцейського радару, телескоп як для спостереження за поверхнею Місяця. Все підключене через порт USB до невеликого ноутбука.

— Що шукаємо? — запитав у Лізи, що порпалася біля спорядження.

З часу від’їзду з Нью-Йорка розмовляли англійською, пересвідчились, що так простіше.

— Недоліки, — відповіла вона. — Недоліки, які має кожна система безпеки внаслідок компромісів, необхідних за бажання мати дім з одного боку безпечний, а з другого — нормальний. Такий, що не нагадує бетонний бункер, що не викликає армію охоронців, коли у відчинене вікно залетить листочок, і не починає вити, бо ти вночі пішов до кухні напитися води. Утім, усі колекціонери творів мистецтва параноїки. Одні будують бункери, ставлять сейфи і колючий дріт, наймають численну охорону на цілу добу. Інші перетворюються на білочок.

— Білочок?

— Схопить горішок, занесе в дупло й сидить тихо, щоб ніхто не дізнався, що вона має якісь запаси. Це дуже часто трапляється серед колекціонерів. Не охороняють колекції, бо тоді мусили б сказати охоронцеві, що в них є. Не ставлять ґрат, бо це був би знак того, що в них є щось цінне. Не монтують сигналізаційні системи, бо працівники дізналися б про їхні скарби. Нікому не довіряють. Вони ненормальні, але це працює. Не можна вкрасти те, про що ніхто не знає.

— І це той самий випадок?

Ліза відірвала погляд від комп’ютера й подивилася на нього з жалем.

— Власники незаконних творів, пов’язаних із крадіжками, — це зовсім інший випадок. Чому?

Якийсь час Кароль дивився на оповитий темрявою будинок по той бік вулиці. Розташований на похилому пагорбі, точково освітлений потужними прожекторами, які підкреслювали найцікавіші елементи архітектури, він більше нагадував невеликий французький замок, аніж американську оселю за кілька кварталів від звичайного житлового масиву, заселеного людьми настільки вгодованими, що в торговельних центрах мусили пересуватися на візках.

Вулицею безшумно проїхав електромобіль охорони. Тоді зрозумів, про що запитувала Ліза.

— Бо не можуть впустити поліцію в дім, — відповів.

— Отож-бо. Завданням сигналізаційних систем у випадку нелегальних колекцій є передусім не допустити злодіїв до оселі. Що зазвичай означає високий мур, гектари всіяного датчиками руху газону, камери відеоспостереження всюди, де тільки можна. Тут з точки зору консерваційної охорони пам’яток не можна застосовувати такі речі. Що не означає, що вони не спробували. Глянь.

Ліза розвернула монітор у його бік. Зображення здавалося твором сучасного мистецтва, різноколірні плями, що не утворювали жодного образу, сіре тло перетинали кілька блакитних рисок, а ще кілька зелених цяток. Намагався щось зрозуміти з цих візерунків, але врешті безпорадно подивився на неї.

Буркнула щось по-шведському.

— Що ти кажеш?

— Таке народне прислів’я. Про переваги самотності й покладання тільки на себе. Байдуже. Подивися зараз.