Зигмунт Милошевский - Безцінний

З прикрістю подумав, що він за чотири роки не створив обставин, за яких могло б виникнути таке запитання. А непогано йому відьма, як би це гарно сформулювала Ліза зі своїми жаргонізмами, підтопила дах. Тепер він ще й мусить з нею працювати, а як щось піде не так, то опиняться на довгі роки у двох різних в’язницях.

От і добре. Нарешті буде вільний.

Позіхнув, допив пиво, перед тим як погасити світло, машинально помандрував поглядом до портрета Зосі. На частку секунди здивувався, що хтось його підмінив, адже портрет завжди висів на цьому місці.

Потім пригадав, що сам його вранці зняв і повісив там Вичулковського, щоб не давати відьмі задоволення.

Докторка Зоф’я Лоренц вийшла з таксі перед терміналом аеропорту в Окенчі й, зіщулившись, перебігла до скляних дверей. Сніг сипав шалено, віяло немилосердно, мала надію, що зима тисячоліття, як її називали медіа в усій Європі, дошкуляє тільки їй, а для літаків та їхніх пілотів це не має жодного значення.

Заздалегідь вирішила, що десять годин польоту проведе на самоті. Не хотіла жодних дрімот на плечах, близькості, зумовленої розміром крісел у літаку, притулянь одне до одного дорогою до туалету. Крім того, про що мали б розмовляти? Про справу не могли, про щось інше не хотіли, балачка про чтиво та політику була б у їхньому випадку такою кумедною, що вона вмерла б зо сміху, не долетівши до Познані.

Тому приїхала раніше й підійшла до автоматичного посту контролю вильоту. Ввела своє прізвище, номер рейсу, отримала запит на вибір місця. Вибрала ЗОЄ — позаду і, як завжди, з боку проходу. Вид з вікна ставав нудним уже за годину після злету, а так мала можливість випростати хоча б одну ногу й не була змушена проштовхуватися між людьми дорогою до туалету. Взяла посадковий квиток, звірила дані й пішла здавати багаж.

Любила подорожувати.

Коли Зоф’я Лоренц котила свою валізу на коліщатках у бік реєстрації, вона не звернула уваги на чоловіка за її спиною. Згорблений біля своєї валізки, він мав вигляд типового пасажира, змореного очікуванням, який убиває час, бавлячись телефоном. Чоловік зачекав хвилину, поки докторка Лоренц зникне за рогом одного з пунктів контролю, і підійшов до того самого автоматичного пункту відльоту, яким вона скористалася за мить до того.

З мобілкою в руці, він справляв враження пасажира, що перевіряє номер резервування. Тимчасом чоловік номер резервування ввів із пам’яті, а на телефоні збільшував знімок, зроблений хвилину тому. Якби хтось зазирнув йому через плече, подумав би, що чувакові справді нудно у відрядженні, бо на екрані з’явилося зображення симпатичного задка докторки Лоренц, який незичливі до неї жінки вважали надто огрядним супроти решти її тендітної фігури. Одначе чоловіка цікавив не вміст джинсів. Пересунув нігтем картинку, і ще сильніше збільшив клаптик паперу, який вона тримала в руці. Зображення було нечітке і змазане, але не настільки, щоб не зміг прочитати великі літери.

Вимкнув телефон, і на запит автомата вибрав собі місце ЗОА на борту боїнга-787, що летів до Нью-Йорка.

Він для різноманітності любив сідати біля вікна.

Двигуни загули, й сила прискорення втиснула її в крісло, коли літак стрімко почав набирати швидкість на злітній смузі, а краплі дощу зі снігом, що спливали по овальній шибці, замандрували щораз швидше у бік хвоста літака. Подумала, що без жалю покидає зимову Варшаву, і дійшла абсурдного переконання, Що мусить подумки загадати бажання, перш ніж колеса відірвуться від землі.

«Нехай пощастить, а якщо не пощастить, то нехай принаймні я не потраплю до в’язниці», — подумала і саме цієї миті відчула, як літак відривається від землі. Червоний напис «Варшава», розмитий через сніг, дощ і туман, посунувся вниз, ніби це не вона піднімалася, а її місто западало під землю.

За мить літак пробив хмари й уже при повному сонці ліг на бік, щоб повернути на захід, а люди, що сиділи в літаку з її боку, приклеїлися до вікон і почали щось одне одному показувати. Зацікавившись, усміхнулася вибачливо до чоловіка, що сидів поруч, і визирнула у вікно. Вид і справді був незвичайний. Густа хмара висіла дуже низько, настільки низько, що з моря білої вати виступали найвищі будинки центру Варшави. Бачила шпиль Палацу культури, оточений верхівками навколишніх хмарочосів, бачила будівельний кран біля одного з них і довгі тіні, що падали від конструкції на хвилі туману. А крім цього, наскільки вистачало погляду, розливалося море білизни. З якого тільки в одному місці виступала труба електростанції, викидаючи високо вгору клуби пари.