Зигмунт Милошевский - Безцінний

Що ж, докторка Зоф’я Лоренц фактично це визнала. Хоча якби складала список осіб, з якими ніколи не хотіла б мати нічого спільного, то славетна Роня опинилася б на другому місці. Одразу за Каролем Бознанським.

А тепер, будь ласка, яка несподіванка, саме ці двоє будуть її товаришами в найважливішій справі у її житті. Неймовірно.

Ґаґатек завів Лізу Тольґфорс до кабінету. Жінка ні на мить не сумнівалася в тому, хто тут головний. Впевненою ходою, ніби юристка міжнародної фірми, що починає перемовини, а не особа, що перебуває на утриманні польських платників податків, підійшла до Лоренц і подала їй руку.

— До манди дверцята, — сказала майже без акценту і приязно посміхнулася.

Справжня шведська аристократка, відома як Роня, що зажила слави найвинахідливішої в історії крадійки творів мистецтва, провела останні вісім місяців у в’язниці для жінок у Ґрудзьондзі, відбуваючи вирок за крадіжку картини Моне з Познанського національного музею. Мабуть, саме тому польська була єдиною знаною Роні мовою, якою вона не послуговувалася як літературною.

Боялася цього візиту. Мабуть, це був логічний вибір. Найкращим місцем була приватна квартира когось із них, бо де б ще мали зустрітися? Вона сама мала дві невеличкі, забиті книжками кімнатки на Мокотові. Таємний Покровитель мешкав у Жирардові. Шведка залишила свою готельку в Ґрудзьондзі з двома співмешканками на додачу. А Кароль — як завжди перший у будь-яких змаганнях, шляк би його трафив, — мав величезне порожнє помешкання на Бейській. Це була радше однокімнатна квартира і водночас робоче приміщення, бо все ж таки віддавав перевагу своєму господарству під Мщоновим.

Подумала, що тут навіть вишукано, піднімаючись ліфтом на п’ятий поверх модернової кам’яниці, в якій на першому поверсі розміщувалася відома «Книгарня Читача», що утворювала разом із розташованою неподалік кав’ярнею один із небагатьох уцілілих осередків інтелігентської Варшави. Втім, вийшовши з ліфта, недовірливо похитала головою, побачивши латунну табличку з гарно вигравіюваним написом «Кароль 3. Бознанський — арт-дилер». Який несмак.

Постукала, сподіваючись, що всі вже зібрались. Однак прийшла перша.

Безтурботно усміхнулася, побачивши господаря, і зайшла всередину, напружена так, що болів кожен м’яз. Вона пам’ятала, як востаннє пройшла цим коридором, у якому не було нічого, крім стелажа з детективами та їхніх спільних знімків на стіні з відпустки у Франції. Грюкнула дверима, аж відпав з них номер (латунної таблички тоді ще не було), збігла сходами і не бачила його аж дотепер. Це було чотири роки тому. Точно, на свято Поклоніння Волхвів буде рівно чотири.

Їй було байдуже, але боялася, що, коли побачить на стіні коридора знімок іншої жінки з іншої відпустки, то це буде важко.

Проте на стінах коридора нічого не було. Тільки стелаж із детективами стояв, як і колись, на своєму місці.

— Вітаю з Вичулковським, — сказала, віддаючи Каролеві пальто. — Я чула про Фрея, це виняткова падлюка навіть як на перекупника. Не люблю стереотипів, але, схоже, він їздив би вантажівкою по окупованій Європі зі списком творів для «збереження». Справді віддав? З доброти сердечної?

— Боюсь навіть казати, знаю, що ти терпіти не можеш відшкодування витрат.

— Ти, мабуть, жартуєш? — Насуплені брови збіглися над очима в одну товсту лінію. — Не кажи, що ви йому заплатили. Чудово знаєш, що це означає, і тебе це зовсім не обходить, правда? Поки загрібаєш свої комісійні. — Почала йому докоряти так, ніби тих чотирьох років перерви взагалі не було. — Зараз ПКН «Орлен» заплатить кілька тисяч, за місяць PZU — кільканадцять, а що, як вирине щось по-справжньому цінне? Королівська скринька, приміром? Або Бордоне? Кранах? Пуссен? Рубенс? Яка фірма викладе мільйон? Або й кілька мільйонів?

— Євро, — промовив.

— Євро, чи доларів, чи фунтів, яка різниця. І так ніхто не дасть. А інакше не захочуть розмовляти, бо через таких недолугих…

— Одне євро! Я заплатив одне євро. Буквально: сто євро-центів. Чотири кома двадцять три соті злотого. Ходімо!

Узяв її за руку й потягнув у глиб квартири. Зціпила зуби, бо на мить опинилася у хвилі теплих спогадів. Він завжди був нетерплячим. У крамницях, у музеях, у галереях. У спальнях. Ходімо, і тягне, бо вже йому урвався терпець, вже дратується, вже йому шкода часу на пояснення, хоче показати, про що йдеться.

Зайшли до темної вітальні, одна зі стін якої повністю складалася з шибок, за якими над дахами кам’яниць на протилежному боці було видно нове середмістя Варшави, середньоєвропейський горе-Мангеттен, купку багатоповерхівок зі скла довкола все ще домінуючого у краєвиді міста радянського Палацу культури.