Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Ніяк не збагну, чого ти не хочеш відкритися, якщо йдеш зі служби. Не вважаєш, що люди потребують таких символів? Справжніх героїв, ангелів, які стоять на сторожі їхнього спокійного сну. Ти міг би працювати в якомусь фонді, можливо, піти в політику або просто їздити по школах і розповідати дітям, що вони повинні поводитися порядно. Ти не вважаєш, що це вартувало б більше, ніж оця твоя непотрібна скромність?

Спершу хотів було випалити, що оскільки не має для кого бути героєм удома, то не має бажання бути героєм і для решти світу, але це надто особисте. За кілька тижнів, проведених разом у горах, полюбив Кліфтона, але завжди пам’ятав, ким вони обидва є й чим займаються. І що багато знають один про одного. І що в кожного з них є свої приховані мотиви.

Кліфтон офіційно наглядав за командою американських спеціалістів, не лише військових, які допомагали полякам у слідстві у справі першого терористичного замаху в історії країни. Насправді ж Польща була йому до дупи, і цікавила його тільки інформація, важлива для безпеки Сполучених Штатів.

Анатоль офіційно був зв’язковим між американцями та поляками, а насправді безперервно стежив за союзниками, щоб вони не приховали якоїсь ключової для себе інформації. Підозри були небезпідставні. Янкі мали поставитися до справи серйозно, якщо прислали капітана Патриджа, командира шістдесят шостої бригади Військової розвідки — найважливішого американського розвідувального підрозділу в Європі.

— Це дивовижна країна, — врешті відповів Ґмітрук. — У перший день я був би героєм, іменем якого хочуть називати вулиці. Другого дня хтось би зауважив, що це дивний збіг обставин, що саме в момент безпрецедентного нападу офіцер спецслужби сидів собі неподалік у горах. Третього дня я був би героєм, але конспірологічних теорій, елементом таємного порозуміння нашої влади з росіянами. Четвертого дня, якби побажали запросити мене до муніципальної школи, то через село промарширували б дві демонстрації: за героя і проти зрадника. Ні, дякую.

Підніс склянку здоровою рукою, підвівся й підійшов до вікна, дивлячись на безлюдну, припорошену снігом галявину. Подумав, що ніколи вже не матиме Татр тільки для себе, як зараз. Від дня, коли стався терористичний акт на канатній дорозі на Каспровий Верх, гори були закриті для всіх, окрім невеликої групи польських та американських слідчих. Навіть гірським рятувальникам і працівникам національного парку було заборонено заходити на територію, яку стерегли розставлені в долинах пости. Використовував це, щоб ходити на самотні, по-справжньому самотні прогулянки, подалі від доріг. Блукав лісом, піднімався на скелі, стежив за звірами, які відчули відсутність людей і з дня на день поводилися дедалі сміливіше.

Знав, що такий досвід не повториться і що це слушний момент, аби завершити гірський етап свого життя. Мав намір навчитися ходити під вітрилами і змінити середовище, тримаючись подалі від цієї купи каміння, де лише дивом уникнув загибелі.

За тиждень майор Польського Війська і новоспечений пенсіонер Анатоль Ґмітрук замість того, щоб чекати в залі відльотів на літак до країни, в якій о цій порі року є сонце, сидів у добре знайомому йому кабінеті військової адміністративної будівлі у Варшаві, а точніше — у резиденції Служби військової контррозвідки, і подумки лаявся на всі заставки. Якби не вийшов на пенсію, його б тут не було. А оскільки вийшов, то його швидко призначили до місії, настільки таємної, що з політичної точки зору діючий офіцер не міг брати в ній участі.

Привітно усміхнувся до жінки, що сиділа по той бік столу й мала очі настільки чорні, що це скидалося на результат генетичних маніпуляцій.

Протягом усього професійного життя його командирами були чоловіки, а тільки-но став цивільним, його начальницею стала жінка. З цього випливало, що життя по інший бік насправді керується іншими законами.

Це неймовірно, подумала докторка Зоф’я Лоренц, але цей чоловік має вигляд працівника податкової, із тих, хто змирився з тим, що назавжди залишиться працівником податкової. Тих, які спершу думають, що це тимчасово, що втечуть у приватний бізнес, а за п’ять років виправдовують брак розвитку тим, що стануть чесними чиновниками на боці громадян і що хтось-таки мусить служити Речі Посполитій. Через десять років уже мріють лише про підвищення в тій самій установі, а через п’ятнадцять — аби хтось урешті запропонував їм хабаря. Худорлявий чоловік, що сидів перед нею у завеликому, погано підібраному костюмі, мав вигляд людини, яка зрозуміла: що вдієш, у інших іще гірше. Мав вибачливу, лагідну посмішку, рідке біляве волосся і великий, не надто шляхетний ніс, характерний для мешканців Центральної Польщі. Не вирізнявся б абсолютно нічим, якби не відстовбурчені маленькі вуха, які робили його, може, й не гарним, але якось по-зухвалому привабливим.