Зигмунт Милошевский - Безцінний

Фрей розреготався.

— Ви збожеволіли.

— Анітрохи. Вислухайте мене уважно. Факт продажу вкраденого німцями польського твору мистецтва плюс копія Бордоне з Бергхофа над каміном, плюс усі ці картини, які виглядають як наживо перенесені з нацистських Grosse Deutsche Kunstausstellung [18] Великі німецькі художні виставки, відбувалися з 1937 по 1944 рік у спеціально спорудженому Домі німецького мистецтва у Мюнхені. , — усього цього вистачить для європейських медій, щоб зробити з вас перекупника краденого СС. Що, очевидно, вам до дупи, адже усі ми в цій галузі більшою чи меншою мірою є перекупниками краденого. Але я не знаю, чи розумієте ви, на що ви щойно кинули угоду.

Збитий з пантелику Фрей придивлявся до декоративного інкрустованого столика.

— Не знаю його походження, купив з оказією кілька років тому в антикварній крамниці, — обережно сказав, не розуміючи, до чого веде поляк.

Кароль, оцінивши драматичне значення паузи, старанно поправив манжети так, щоб вони виглядали з рукавів піджака на ідеально однакову довжину.

— Пушкін написав, що батьківщиною росіян є Царське Село. Чули про це? А втім, навіть якщо ви про це не чули, то точно знаєте, що росіяни схиблені на ґрунті Царського Села. Це їхня національна святиня, святіша від Кремля, святіша навіть за мавзолей Леніна. Відтворили Бурштинову кімнату, постійно відбудовують палаци, зали, експонати. Певна річ, що віднайдення творів мистецтва, викрадених з Царського Села тими вашими предками, які на хвилину вийшли з кухні під Ганновером, — це для їхніх чиновників від мистецтва пріоритет номер один.

Погляд Фрея свідчив, що він одночасно хоче і не хоче продовження цієї історії.

— Цей столик у стилі Людовика XVI — оригінал кінця вісімнадцятого століття, зроблений в Росії за кресленнями самого Чарлза Камерона, придворного архітектора цариці Катерини II і одного з головних проектувальників палаців у Царському Селі. До 1941 року стояв у Єкатерининському палаці в Блакитній кімнаті, якщо пам’ять мені не зраджує.

— Ви так добре знаєте Росію? — вражено запитав Маєвський.

— Ні, я так добре знаю виданий російським Міністерством культури каталог їхніх найважливіших воєнних втрат. А цікавинкою вже з-поза каталогу є факт, що на сьогодні найбільшим шанувальником Камерона та його робіт у Петербурзі є Сергій Лавров, нинішній міністр закордонних справ Російської Федерації.

Маєвський і Фрей мовчки дивилися на Кароля, чекаючи продовження.

— Який якраз післязавтра прибуває до Берліна, щоб іще більше зміцнити стосунки між вашими країнами, тобто впевнено обіцяти найвищим політикам вигідні пенсії у газових компаніях. І тут з’являєтеся ви, професоре. Людина, яка може заробити одне євро на Вичулковському, але водночас забезпечити собі довічну вдячність федеральної влади завдяки тому, що дасте їм можливість обдарувати Лаврова. Або можете заробити на Вичулковському сімдесят п’ять тисяч, для нас це загалом невеликі витрати, але коли сюди прилетить Серьожа, він прочитає в усіх газетах про берлінського перекупника, який за кілька кілометрів від рейхстагу переховує на зло Росії вкрадені нацистами пам’ятки, а на додачу його улюбленого Камерона зі святого Царського Села.

Професор Даґоберт Фрей уже мав камінь на шиї й опускався на дно річки, однак, попри це, намагався махати руками.

— Не поводьтеся як аматор. Один такий вибрик, і ви втратите весь авторитет у галузі.

Бознанський щиро засміявся.

— Не поводьтеся як аматор. Допоки матиму добрий товар, жоден вибрик мені не зашкодить.

Авто, яке професор Даґоберт Фрей — нині багатший на одне євро — прийняв за старого «японця», мчало автострадою номер 12 у напрямку кордону з Польщею. Спереду сиділи Кароль Бознанський і надзвичайно задоволений віце-голова ПКН «Орлен» Єжи Маєвський; позаду, у спеціальній скриньці, пристебнутій ремінцями до заднього сидіння, схована під пухирчастою плівкою і пінопластом, подорожувала спокуслива красуня з пишними кучерями й семітськими рисами. Напевно шкодувала, що не може виглянути у вікно й оцінити, як сильно змінився світ від 1884 року.

Кароль стягнув з руки годинника й подав Маєвському.

— Можете кинути це в бардачок? — запитав, розтираючи зап’ясток; терпіти не міг ходити з годинником на руці.

— Це справжній «Аудемарс»?

— Так, мистецтво — це не політика, де можна красуватися у позиченому. Стиль має значення.

Маєвський відчинив бардачок, з якого повисипалися якісь диски, викрутки й обгортки від м’ятних цукерок. Трохи покопирсався.