Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Гарне у вас прізвище, пане Каролю. — Німець підморгнув йому, доливаючи всім кави.

Єжи Маєвський поїхав до Берліна тільки тому, що розмовляв німецькою. Колись навіть спостерігав за приходом ПКН «Орлен» на терени колишньої НДР, на жаль, не зовсім вдалим. Втім, про мистецтво не мав жодного уявлення і тепер вирішив долучитися до розмови, в якій врешті щось зрозумів.

— Я навіть думав, — сказав менеджер, — чи це не ваша прабабця або її сестра. Це пояснювало б ваше зацікавлення.

— Це було б прекрасно, хоча й малоймовірно, — відповів за нього Фрей, струшуючи з рук крихти від тістечка. — Тому що пані Бознанська померла в солідному віці старою панною. Раніше, на жаль для себе й на щастя для історії мистецтва, вона присвятила усю себе малярству і не помітила, коли минула пора для одруження. Натомість її єдина сестра, потенційна пратітка пана Кароля, була бездітною вар’яткою та алкоголічкою, яка наклала на себе руки.

Віце-голова Маєвський з розумінням покивав головою, намагаючись сховатися за своєю порцеляновою філіжанкою.

— Ходімо нагору й поговоримо про справи, — запропонував Фрей.

Заховане за броньованими дверима з кодовим замком приміщення нагорі мало справляти враження магічного храму мистецтва, хоч тут і не було нічого ліпшого чи ціннішого за Фридриха з коридора, а на додачу для ефекту все було перемішане з копіями великих майстрів. Крім цього, оббиті плюшевим матеріалом стіни, добре приховані камери, світло, що створювало інтимну обстановку, й атмосфера, що обіцяла нещасному дурнуватому нуворишеві, який залишав тут свій чек, можливість забрати з собою часточку елітарного світу. Разом з одним із «гітлерів», які рясно окупували — excusez le motl [15] Даруйте на слові (фр.). — тутешні стіни. Кароль оглянув інтер’єр і раптово зрозумів, що щойно виграв переговори, які тільки починалися.

— Ви не повинні були собі таке дозволяти, — мало не гримнув, показуючи на стіну над каміном.

Фрей помітно здригнувся, не чекаючи такої раптової зміни тону.

— Звісно, дуже перепрошую, я не подумав. Даруйте, я обожнюю Тиціана і його учнів, тож просто повісив копію картини, яка мені дуже подобається.

— Не дуже розумію, — озвався Маєвський.

— Ця картина — це «Венера й Амур», копія Бордоне [16] Паріс Бордоне (1500–1571) — венеціанський художник; писав релігійні і міфологічні сюжети, портрети, побутові композиції. , оригінал висить у Національному музеї у Варшаві, — промовив Кароль, дивлячись на полотно розміром десь із метр на півтора, на якому Амур зі злостивим обличчям іде зі стрілами в бік розпростертої на покривалі Венери з апетитно великою дупкою. Що ж, Бордоне мав однозначно конкретніший смак, ніж Боттічеллі.

— Ага, але це, мабуть, не злочин — мати копію якоїсь картини. У мене в самого є «Лілії» Мане, і я їх дуже ціную.

— Звичайно, це не злочин, — відповів цього разу Фрей, поблажливо не виправляючи помилку. — Незручно вийшло, і я ще раз перепрошую. Річ у тім, що перш ніж американці передали картину Польщі, багато років її власником, який, між іншим, часто експонував її у своїй резиденції…

— Над каміном, точнісінько, як і ви, професоре, — ущипливо докинув Кароль.

— … був певний джентльмен, який залишив в історії світу винятково чорний слід.

— Боже милостивий! — вигукнув польською Кароль, заливаючись сміхом. — Тільки німець може в такий спосіб охарактеризувати Гітлера. Певний джентльмен…

Маєвський покрутив головою з недовірою, а Фрей перестав виглядати як чарівний представник німецької богеми. Стиснув вуста, відвернувся і провів їх у глиб приміщення, де була картина, по яку вони приїхали.

За спиною Фрея віце-голова Маєвський подавав Бознанському знаки, натякаючи, щоб той опанував себе: він не хотів смертельно образити німця й повертатися до Варшави з порожніми руками. Кароль у відповідь заспокійливо махнув рукою.

— Прошу, панове, ось те, по що ви приїхали. — Німець показав рукою на простий мольберт, на якому стояла картина, освітлена точковим прожектором.

Олійний портрет був завбільшки приблизно з аркуш паперу формату А4 і навіть якщо не був прекрасний, то принаймні дуже гарний. Це було погруддя жінки з неймовірно буйними чорними кучерями, яка грайливо дивилась на глядача й ніби хотіла сказати, що вистачить легкого протягу чи делікатного поруху руки, щоб опав шматок легкої прозорої тканини, що ледве приховував її бюст і був єдиною накидкою. І що вона насправді нічого не має проти того, щоб хтось оцей рух зробив. Етюд до цієї картини, олія на картоні, був проданий кілька років тому в Агрі майже за п’ятдесят тисяч злотих. У порівнянні з цим портретом він виглядав як звичайна вправа. Дівчина з етюду нагадувала знуджену шльондру, а ця була втіленням спокуси, художник навіть сховав її очі в тіні, щоб поглибити таємницю. Гарна річ, багато чоловіків хотіло б, аби ця кудлата красуня водила за ними поглядом з кабінетної стіни.