Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Ну гаразд. Але в кого він? Де його тримають?

Прем’єр нахилився в її бік.

— Шановна пані докторко, прошу мене уважно вислухати, бо я зроблю вам пропозицію, на яку не можна не погодитися. Ви можете скільки завгодно палити мене поглядом, але я знаю, яка у вас заставка на комп’ютері. Я знаю історію вашої родини. І знаю, чого зі своїми здібностями ви й далі сидите в тій комірчині. А ви напевне знаєте, що для нас означало б перед виборами сфотографуватися в Музеї Чарторийських у Кракові разом з віднайденим скарбом. Ну і є, звичайно, близький нашому серцю національний інтерес, усміхнені польські діти на екскурсії в музеї і так далі.

Зоф’я звела брову. Цікаво.

— Я казав, що немає можливості повернути його легально. Але польська держава охоче допоможе вам настільки, наскільки зможе, щоб знайти його, ну, так, просто.

— Нелегально?

— Скажімо, так.

— Маю стати злодійкою?

— Ну навіщо одразу так. Ми теж іноді мусимо щось знайти або повернути, ну, так просто, зазираючи заради доброго діла до кишені платника податків. І ніхто не називає нас злодіями.

Зоф’я з кам’яним обличчям витримала погляд прем’єра, міркуючи, що не вибухнути зараз сміхом — це найбільший виклик у її професійній кар’єрі.

— Ви станете почесною пошукачкою, пошукателькою… — прем’єр глянув на міністра культури. — Як правильно сказати?

— Уявлення не маю.

— У будь-якому разі ви знайдете для вітчизни те, що повинно бути на батьківщині. Визволите останнього в’язня Другої світової війни й повернете його додому.

Лоренц мовчала.

— А якщо мені не вдасться? — запитала врешті.

— Рафаель для нас важливий, ви для нас архіважлива, але інтереси держави понад усе.

— Тобто успіх буде спільним, а поразка — моєю.

Прем’єр скривився.

— Можна й так сформулювати, якщо вам подобаються неделікатні вислови.

Сиділа нерухомо, нервово потираючи ногу об ногу й намагаючись прогнати набридливу думку, що без високих підборів її литки завжди здаються товстими.

На щастя, на білому просторі навколо звукоізольованого «кубика» не було нікого, хто міг би це помітити.

— Де це?

— Так чи ні? Я мушу почути чітку відповідь.

Хвилину зволікала, щоб потішитися виразом облич усіх чоловіків, які втупили у неї погляди. Це був свого роду еротичний досвід. Знали, що вона єдина, хто може повернути Рафаеля. І вочевидь вирішували, чи змагаються в ній тепер патріотка й гаряча прихильниця мистецтва з ґречною дівчинкою, яка не діє поза законом. Тимчасом вона не вагалася. Місце ґречних дівчаток у романах для вихованок пансіонів, а місце Рафаеля — у Кракові, не біля якогось там телевізора. Крім того, мусила подивитися йому в очі. Нехай знає, хто його знайшов і повернув додому.

— Так. Де він?

— У союзника, — відповів прем’єр. — Генерал Ґаґатек ознайомить вас з усіма подробицями, представить також команду, з якою працюватимете.

Зрозуміла, що деяка інформація призначена тільки для неї, навіть її безпосередній начальник, не кажучи вже про телепня від культури, щойно випали з кола втаємничених.

— Про команду мушу подумати.

— Не мусите, — миттю відповів Ґаґатек. — Усіх відібрано, чекали лише на ваше рішення, щоб їх зібрати. Тут немає місця для випадкових осіб.

Помітив небезпечну зміну у виразі її обличчя, і, перш ніж встигла щось сказати, додав:

— Віднині всі остаточні рішення ухвалюєте ви. Ми розуміємо, що стовідсоткова відповідальність має означати стовідсоткову свободу. Ми почали діяти, бо не маємо часу на багатомісячне приготування і переконані, що вистачить і тіні натяку на витік інформації, щоб картина зникла.

Якусь мить змагалася поглядом з Ґаґатеком, потім глянула на прем’єра. Голова Ради міністрів терпіти не міг паузи — секунда тиші, і він починав соватись і тарабанити пальцями по столу.

Тимчасом їй були потрібні кілька секунд.

Кілька секунд, аби заплющити очі й пригадати сцену з дитинства. Любила думати, що це її перший спогад, але зі спогадами буває по-різному. Ми ніколи не знаємо, чи насправді щось пам’ятаємо, чи вважаємо родинним спогадом стільки разів почуту родинну оповідь. У цьому спомині чотирирічна чорноока дівчинка з волоссям, зібраним у два хвостики, тримає за руку свого дідуся — це для нього непросто, бо другою рукою він спирається на ціпок і йому важко втримати рівновагу — й дивиться на порожні рами, що висять у музеї. Дідусь питає, чи знає вона, чому в рамах немає картин, і вона відповідає з непохитною певністю дошкільнятка: «Бо кожен може намалювати, тільки треба мати крейду».