Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Поглянь, — промовив, умикаючи світло.

Вона побачила картину, що висіла на порожній стіні. Красуня, що складалася переважно з чорних кучерів, здавалося, була задоволена новим місцем прописки. Настільки задоволена, що охоче дозволила б стягнути з себе легке покривало.

Лоренц підійшла ближче. Чудовий портрет, не захоплював її, але був чудовим. Із задоволенням подумала, що її власний, написаний Фангором портрет, який висів колись на тому самісінькому місці, мав набагато більшу мистецьку цінність.

— Що за варварство, вирізали підпис Вичулковського і дату. Погань паскудна. Що вона взагалі тут робить? Має бути в музеї.

— Мій приятель з «Орлена» позичив її мені на вік-енд. Ми вчора повернулися з Берліна, церемонія передачі до Національного музею в понеділок… Чого їй сидіти у скриньці. Така гарна дівчина. Не знаю чому, але мені весь час здається, що вона трохи недотрахана.

Засміялася.

— Ну знаєш, такими словами ти ображаєш метра Вичулковського. З того, що я знаю, навіть якщо у його ательє і з’являлися якісь дами, що страждали через статеве незадоволення, то довго їхні недуги не тривали. Просто неймовірно побачити це в кольорі.

Казала правду. Каталог утрат, яким займалася докторка Лоренц, був досить похмурим. Довоєнні чорно-білі знімки малих форматів, подекуди лише описи. Після років праці легко було забути, що за тими сірими картками стоять кольорові, часто величезні полотна. Добре знала знімок цієї чорнявої красуні Вичулковського, бачила кольорову репродукцію в журналі, коли випливла справа німецького аукціону, але тільки тепер відчула, яку силу має цей портрет. Що на знімках було звабливим поглядом, наживо здавалося викликом. Ну ж бо, доторкнися до мене, якщо маєш сміливість.

З утіхою дивилася на Вичулковського, але подумки гадала, чи Кароль за її спиною дивиться на олійний портрет, чи на її фігуру. Рвучко повернулася, щоб захопити його зненацька, але він стояв спиною до неї й дивився у вікно. Бачила його постать, на другому плані в шибці відбивалося обличчя Кароля, потім вона, потім натурниця Вичулковського. Утрьох дивилися одне на одного в цих каламутних відображеннях, викривлених вогнями міста по той бік. Хотіла щось сказати, але не знала що. Дивилася на стару блакитну сорочку з цупкої бавовни, зім’яту на худій спині, й подумала, що це буде справді жахливо, якщо під час цієї пригоди виявиться, що досі не викинула його з голови.

— Цю сорочку я отримав від тебе, пам’ятаєш? — запитав, не повертаючись.

Невдоволено пирхнула.

— Розумію, що це певного мірою має мені полестити, але… Я що, маю пам’ятати, що висіло в твоїй шафі? Що у вас, чоловіків, у головах? Краще налий мені води.

— Такої, як ти любиш? З лимоном і кубиком льоду?

— Я дуже тебе прошу, Каролю, щоб ти просто налив мені склянку води. У нас не вечір спогадів і його ніколи не буде.

Дзвінок у двері позбавив їх можливості продовжити розмову. За чверть години всі сиділи за столом у їдальні, Кароль морочився з підключенням ноутбука Лоренц до мережі. Решта троє дивилися на нього так, ніби хотіли забрати в нього дроти, з якими він радше не мав уявлення, що робити, і нарешті налаштувати, щоб усе запрацювало.

— Ти все розумієш польською? — запитав Ґмітрук Лізу.

— Так, знати російську і легко добрати слова. Гірше говорити, польська дрімучо хардкорна.

Лоренц завжди уявляла собі шведську аристократку інакше. Висока, з міцною будовою тіла, великим бюстом, очима кольору неба з акварелі для туристів, великою щелепою і довгим білявим волоссям. Ліза Тольґфорс мала зовсім іншу вроду, північну. По-хлоп’ячому кремезна, з чоловічою статурою, мала спортивний вигляд, ніхто при здоровому глузді не назвав би її тендітною. З ніг до голови була типовою мешканкою північних країн. Однак вище проявлялися її аристократичні гени, оскільки обличчя Лізи Тольґфорс — Зоф’я відзначила це не без заздрості — було феноменально гарне. Її очі були по-японському розкосі, але саме того блакитного кольору з акварелі. У поєднанні з витонченими класичними рисами й чітко окресленими вустами це надавало їй рис ельфійської принцеси, істоти іншого виду, яка на хвилину покинула Середзем’я, щоб побачити, як виглядає світ людей. Було в її рисах щось таке, що не дозволяло відвести від неї погляду. Вона це точно усвідомлювала й тому врівноважувала цю здатну роззброїти чарівність коротко підстриженим і недбало укладеним чорним кучерявим волоссям.

Що ж, мала вигляд як доросла версія Роні з класичних ілюстрацій Ілон Вікланд [19] Ілон Вікланд (1930 р. н.) — шведська художниця, постійна ілюстраторка книжок Астрід Ліндґрен. .