Зигмунт Милошевский - Безцінний

Це був хитрий хід у новорічну ніч 31 грудня 1999 року. Усі святкували прихід нового міленіуму, до чергування нікому не було охоти, море феєрверків надійно глушило всі підозрілі шуми. Такої ночі ніхто не виглядає підозрілим, замаскованій злодійці щонайбільше можуть запропонувати келишок шампанського, навіть якщо вона несе під пахвою Сезанна.

Під час акції в Ріо-де-Жанейро ніхто не залишив картинки, але modus operandi був надзвичайно схожий. Був лютий 2006 року, і цього разу скористалися рейвахом під час карнавалу в Ріо, щоб винести безцінні твори вартістю кількадесят мільйонів доларів. І знову імпресіоністи: Моне і Матісс. Плюс Пікассо і Далі. Карнавальна процесія проходила під вікнами музею, злодій чи злодії могли просто з вікон вискочити на танцювальні платформи й махати картинами, як віялами, ніхто б на них не звернув уваги.

Потім Цюріх у 2008 році, Колекція Фонду Еміля Бюрле — знову Сезанн. І знову Моне. І Деґа.

Далі Париж у 2010 році, Міський музей сучасного мистецтва — Матісс і Браге.

Потім Роттердам у 2011 році, Кюнстгал — знову Моне і Матісс. І ще Ґоґен.

А потім Познань. І знову Моне. «Мій Клод». І провал.

Питання: провалилася примхлива шведка, якій припала до смаку картина в польському музеї, чи королева мистецьких злодіїв, яка протягом останнього десятиліття винесла з музеїв імпресіоністів на загальну суму близько мільярда доларів?

Ґаґатек стверджував останнє. З точки зору Лоренц, це була добра звістка. Вона просто покаже їй місце, де висить Рафаель, і зачекає в найближчій кав’ярні, поки та повернеться з пакунком.

— Вдалося! — сказав Кароль, показуючи на готове обладнання.

Ніхто милосердно цього не прокоментував.

Було вже пізно, закінчився ведлівський [22] Е. Wedel — відома польська кондитерська компанія. тортик, усі лампи було вимкнуто, і єдиним джерелом світла, яке видобувало з темряви обличчя четвірки, що сиділа за столом, був висвітлений на стіні юнак, легковажно прикритий хутряною накидкою. Ніхто не звернув уваги на те, що він дивиться поверх їхніх голів на спокусливу красуню Вичулковського, ледь помітно усміхаючись до неї.

— Ми ж усі дивилися «Рядового Раяна» [23] «Врятувати рядового Раяна» — фільм Стівена Спілберга (СІЛА, 1998), відзначений п’ятьма «Оскарами». , безнадійну подорож по єдиного вцілілого сина родини, правда? — Після такого вступу всі подивились на Зоф’ю Лоренц з легкою підозрою. — Я думаю про це подібним чином. Не всім має подобатися наше завдання, спосіб його виконання, не всі б зголосилися на таку місію добровольцями, — суворим тоном вела далі Зоф’я Лоренц. — Але я б хотіла, щоб ви знали, в ім’я чого ми це робимо. Бо, повірте мені, це не тільки плями на дошці. Цей хлопець, — Лоренц тільки подумки дозволяла собі називати Юнака [24] Юнак — центральна постать картини Рафаеля «Портрет Юнака». Далі за текстом — просто Юнак. «негідником», — бачив більше, ніж мусив, був свідком драматичних подій, довіреним секретів, другом видатних і в’язнем негідників. Ми не рятуємо кольорові плями на шматку дерева. Ми рятуємо останнього в’язня двадцятого століття, головного свідка історії. Розумієте?

Докторка Зоф’я Лоренц забрала б свої слова назад, якби знала, наскільки вони влучні. Як досконало їхню ситуацію відображає метафора з хранителем великих таємниць і головним свідком в історичному процесі. І що саме цієї хвилини, коли вона, виблискуючи чорними очима, збиралася розповідати про неймовірну історію картини, в зовсім іншому кінці світу один чоловік прийняв рішення. Рішення про те, що за будь-яку ціну не можна допустити, щоб хто-небудь знайшов головного свідка історії і розкрив його таємницю. З точки зору цього чоловіка, висока ціна означала дипломатичні скандали, міжнародні кризи та збурення на світових ринках. Це була ціна, якою варто було перейматися. Життя кількох осіб, які готували змову в бридкій метрополії десь у Східній Європі, для нього не були ані ціною, ані навіть перешкодою. Хіба що клопотом.

Цей чоловік зиркнув на годинника. Було вже майже по тринадцятій, є шанс, що залагодить справу і встигне піти на ланч, вкотре доводячи собі, що основне — це добра організація праці. Трохи розуму — і вдасться так провадити життя, щоб не отримати виразки.

Початок шістнадцятого століття, десь близько 1510 року. Саме тоді Юнак з’являється на світ у Римі, в дуже хорошій родині. Його батьком є двадцятисемирічний Рафаель Санті, матір’ю — дух епохи ренесансу, а хресними батьками — двоє інших геніїв того місця й часу, обіч Рафаеля: Леонардо да Вінчі та Мікеланджело Буонарроті. Коли Юнак іще пахне свіжою фарбою і тільки призвичаюється до життя на дошці розміром сімдесят п’ять на п’ятдесят дев’ять сантиметрів, Мона Ліза вже має декілька років. Згадую про неї не без причини. Та сама техніка, та сама основа, майже ідентичні розміри, те саме погруддя, обернене ліворуч, таємнича усмішка, що блукає на вустах. Мона і Юнак — це духовна спорідненість, це два найдосконаліші портрети в історії малярства.