— І чому це так важливо?
Йому пригадався Нью-Йорк. Як шпетила його, що він повинен трактувати мистецтво як еманацію внутрішньої краси, яку ми носимо в собі. Що повинен піти подивитися на дітлахів у музеях, яким ця краса показує нові речі й нові шляхи. І подумав, що повинен щось розповісти про цю красу, або про те, що народ без минулого і без пам’яті — це народ без майбутнього і без надії, але натомість вирішив сказати правду. Ну, напівправду.
— Певна річ, усі ці пам’ятки — це, без сумніву, великий національний скарб і тільки для того, щоб виставити дрібнички з Королівської скрині, можна було б збудувати окремий музей. Але існують певні документи, які дають змогу припускати, що княгиня Чарторийська заховала у скрині не тільки люстерка королев і печатки королів. Документи, які дають змогу припускати, що скриня є не стільки скарбом самим по собі, як ключем до віднайдення справжнього скарбу. Скарбу з великої літери «С».
Це мала бути приємна перерва поміж детективами, легка мандрівка у світ мистецтва й пригод. Так я думав, сідаючи писати цей роман. Через три місяці я все ще не досягнув етапу першого речення, оскільки виявилося, що мандрівка у світ мистецтва — це насправді похід у дикі, нерозвідані хащі. Хоча я познайомився зі спеціалістами, прочитав книжки й переглянув фільми, і хоч замість роману цілком міг написати докторську дисертацію про викрадення творів мистецтва під час Другої світової війни, однак все одно весь час відчував, що я нічого не знаю, бо на місці кожної відповіді виникали кілька наступних запитань.
Це була важка переправа. Дякую дружині Марті й доньці Майї за те, що витримували мої примхи й розчарування протягом багатьох довгих місяців. Ви чудові. Сподіваюся, що Кароль іще замалий, аби запам’ятати, як я зі злості кидався предметами (спокійно, літав тільки пульт від телевізора).
Дякую також усім, хто мені в цій переправі допоміг. Багато з цих чудових і по-ангельському терплячих людей працюють у громадській адміністрації (цивільні та військові), й усі вони нервово зреагували на звістку, що в тій чи іншій формі можуть з’явитися на сторінках сенсаційного роману. Тому дуже й дуже дякую їм, але, на жаль, анонімно. Януш Мілішкевич увів мене у світ арт-дилерів і торгівлі творами мистецтва, що ж, померло тоді кілька романтичних ілюзій. З Влодзимежем Каліцьким я ніколи особисто не був знайомий, але саме його тексти в «Газеті виборчій» стали для мене найважливішим джерелом на початку роботи. Дякую першим читачам: Марті, Марціну Масталеру і Войтеку Мілошевському за всі зауваження, з якими я сперечався до останнього і які врешті зробили цю історію кращою. Войтеку дякую також за те, що підкинув мені ідею ключового для фабули секрету.
Кароліна і Яромир Радзієвські — це мої приятелі з Калятівок, провідники по історії та сучасності цього незвичайного місця. Якщо вам сподобалися гірські фрагменти, прошу не дякувати авторові, а пошукати симпатичного рудого молодика й чарівну білявку на висоті 1217 метрів над рівнем моря. Є шанс, що вони там будуть. Біля настільного футболу або біля великих вікон з видом на гори.
Американські прозаїки завжди дякують своїм редакторам, яких вважають найважливішими для роману особами. Знаю, що це не просто такий вияв ввічливості, тому низько вклоняюсь Філіпу Моджеєвському, який багато років супроводжує мене у літературній пригоді. Дуже Тобі дякую, Філіпе, Ден Браун повинен негайно взяти Тебе на роботу.
Я хочу перепросити читачів за всі несвідомо вчинені помилки й цілком свідомі переінакшення, які були мені на руку. Якщо хтось із вас хотів би з’ясувати наукову правду про згадані в романі змови, то варто розпочати з книги «Викрадення Європи» Лінн Ніколас, текстів Влодзимежа Каліцького з циклу «Загарбане мистецтво» («Газета виборча», 1998–2000 роки), а також з часопису «Цінне. Безцінне. Втрачене», який видавав Національний інститут музейництва й охорони зібрань.
І нарешті: палко вірю, що «Портрет Юнака» Рафаеля Санті існує, маю надію, що він повернеться до Польщі й що з цієї нагоди зустрінемося в Музеї Чарторийських у Кракові.
До побачення.
3.
Варшава — Калятівки, 2012–2013
P.S.: Василій Топілін уже не служить у ФСБ. Завдяки загадковому виграшу в казино у невеликій карибській країні заснував соціальну мережу, яка у Росії зараз популярніша за фейсбук. Молодий мільярдер відомий тим, що завжди ходить у жилетці, у кишеньці якої носить старомодний годинник з ланцюжком. Ніхто не знає, що під кришкою він тримає не фотографію коханої, а знімок президента або прем’єра Росії, залежно від дати. Щоб у важкі хвилини особистих чи бізнесових сумнівів мати змогу зазирнути в ці довірливі, собачі очі й запитати себе: що зробив би на моєму місці Володимир Путін?
Читать дальше