— У цьому віці ви, напевно, любите таємниці, — зупинила на них очікувальний погляд, але у відповідь їй не кліпнула жодна повіка, — тож напевно вам сподобається історія цієї зали. Це зала фонду докторки Зоф’ї Лоренц, історика мистецтва, яка знайшла картину Рафаеля й колекцію імпресіоністів, мабуть, ви читали про це в газетах, тобто в інтернеті. Тож уявіть собі, що через кілька місяців після тих подій до нашої влади звернулися представники відомої юридичної компанії з Цюріха. І повідомили, що таємнича довірена особа хоче переказати двадцять п’ять мільйонів доларів для створення спеціального фонду, який відшукуватиме для Польщі зниклі твори мистецтва. А ви маєте знати, що таких творів понад шістдесят тисяч…
Кароль перестав слухати, коли поруч із ним сіла Ліза. У легкому лляному костюмі була втіленням природної шведської вишуканості.
— Двадцять п’ять лимонів, непогана купа бабла, — почала. — От загадка, звідки доброчинця має стіки зелені.
— Ти не боїшся, що тут усюди камери й мікрофони?
Ліза театрально затулила уста долонею і з удаваним острахом роззирнулася.
— Ох, ти ж не думаєш, що хтось це пов’язує з таємничим зниклим Локомотивом, мій Клоде, — прошепотіла. — І з тобою. І зі мною. Ні, неможливо…
Хвилину сиділи мовчки.
— Я не вірю, що ти отримала за це тільки двадцять п’ять лимонів.
— Хочеш свою долю?
— Ні. Просто вголос міркую.
— У мене були свої… облігації? — Ліза не була впевнена у вжитому слові.
— Зобов’язання.
— Авжеж. Наші спільні зобов’язання, врешті.
Кивнув головою. Зненацька дивна думка майнула у нього в голові.
— Ти розумієш, що це місце охороняється найпильніше в Європі? Правда, Лізо?
Усміхнулася так чарівно, як тільки могла.
— Таємничий багатій, наче в казці, поставив дві умови, які має виконати Польща, щоб одержати гроші, — вела далі екскурсовод. — По-перше, їх не можна витрачати на купівлю творів у антикварів чи перекупників краденого. Їх можна витратити на пошуки творів та на юристів, завдяки яким Польща поверне свою власність через суд. А по-друге, біля кожного віднайденого твору має бути розміщено інформацію, як ось тут, біля портрета сестри Фридерика Шопена, Ізабелли, що його було повернуто завдяки зусиллям фонду докторки Зоф’ї Лоренц. Цікавою є як історія створення цієї картини, так і історія її пошуків. Отож портрет вважали безповоротно знищеним, аж поки в одному ендеерівському фільмі сімдесятих років…
Ліза розсміялась і чмокнула Кароля в щоку.
— Любий мій, маю тобі щось повідомити, — сказала настільки досконалою польською мовою, що професор Бральчик поставив би їй найвищу оцінку. — Якщо, я не кажу, що так станеться, але якщо одного прекрасного дня ви відчуєте, що вам остогиділо чиновництво, викладання і все те, що зараз вважаєте слушним. Якщо ви захочете щось із підскоком знайти, вкрасти, вплутатися в авантюру, поблукати світом у пошуках пригод et cetera…
Скривився.
— Лізо, побійся Бога, відьмочка три дні як народила. Я навіть їй цього не переказуватиму, життя мені ще любе. До того ж, як ти собі це уявляєш…
Обірвала його, поклавши йому палець на уста.
— Знаєте, де мене шукати. Бувай!
Помахала йому і швидкою ходою рушила в бік холу Національного музею у Варшаві. Кароль дивився їй услід, думаючи про те, що вони із Зосею довго не матимуть охоти до жодних пригод, а може, й ніколи, і лише власне прізвище, вимовлене екскурсоводом, вирвало його із задуми.
— …Кароль Бознанський, доктор історії мистецтва, колись відомий у всій Європі арт-дилер, нині начальник спеціального відділу в Міністерстві закордонних справ, який займається поверненням втрачених Польщею творів мистецтва, Індіана Джонс на державній посаді. Вам справді пощастило, що він саме зараз і погодився з вами зустрітися.
Жоден вираз обличчя підлітків не свідчив про те, що вони були бодай трохи ощасливлені. Однак для Кароля це було не вперше, він знав, що за цими масками зазвичай ховаються фантастичні дітлахи, які після розповіді про кілька пригод ходитимуть за ним як учні за цадиком, а з музею їх доведеться виштовхувати силою. Цього разу не встиг почати, коли почув запитання, кинуте десь із тилу групи.
— Як не Рафаель, то що?
— Прошу? — Екскурсовод не зрозуміла, натомість Кароль — навпаки.
— Ви запитуєте про те, який найважливіший загублений твір мистецтва тепер, коли Рафаель, тобто більшість Рафаеля, — діти усміхнулися кутиками вуст, — повернулася до своєї рами у Кракові? Можу вам сказати, який найважливіший на мою думку, і який я хотів би відшукати. Це не картина і не скульптура, не дорогоцінна старовинна книжка і не літургійна чаша. Це так звана Королівська скриня, тобто спеціальний, зроблений на замовлення сундук, у якому княгиня Ізабелла Чарторийська тримала реліквії польських правителів. Різноманітні дрібнички, наприклад, ножик Стефана Баторія, перстень Зиґмунта Старого, годинник королевича Собеського, прикраси королев, особисті речі, кілька десятків дорогоцінних предметів.
Читать дальше