Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Навіщо нумерувати кожну скалку?

— Тривимірне зображення кожного елемента було введено до комп’ютера з точністю до сотої частки міліметра. Це вдалося зробити завдяки застосуванню найновішого обладнання, яке використовують у медичній діагностиці.

— Ви робили томографію скалок?

— Томографію і магнітно-резонансну томографію. Загалом це не була найважча частина завдання. Потім ми мали знайти програмістів, які могли написати для нас програму, що була здатна поєднати ці тривимірні пазли між собою. Я дуже рада, що ми знайшли таку команду в Польщі, без цих чудових хлопців ми б не впоралися. А коли вже після кількох тижнів обчислень і після незліченної кількості спроб та помилок ми одержали тривимірне зображення складеної цілісності й знали, де конкретно має бути яка скалка, взялися до роботи.

— На якому етапі ви перебуваєте тепер?

— Складаємо картину згори, вже є близько чверті, тобто обличчя Юнака вже готове. Ми витратили на це два місяці.

— Чи бракує якихось частин?

— Дивовижно, але вдалося знайти майже всі елементи картини, а завдяки тому, що ця катастрофа сталася на снігу, вони були в кращому стані, ніж якби, приміром, твір було розтрощено на бетоні. На жаль, невеличкі фрагменти забрала на собі машина, яка призвела до цих знищень.

— Які елементи?

— Що ж, нелегко про це говорити, але, попри далекосяжні пошуки, не вдалося знайти таємничої усмішки Юнака, від уст залишився тільки шматочок верхньої губи. Пам’ятаєте «Алісу в Країні Чудес»? Там була усмішка без кота. А тут у нас кіт без усмішки.

— Кіт?

— Так ми його називаємо в майстерні, через те хутро, накинуте на плечі.

До відкриття музею залишалось кілька хвилин, і Ліза Тольґфорс знала, що за мить її оточить юрба туристів, які три години терпляче стояли в черзі, чекаючи на можливість побачити нову найбільшу принаду туристичної Європи. Їй це не заважало, навпаки, хотіла відчути запах юрби, почути «охи» й «ахи», побачити телячий захват в очах людей, які не відрізнили б Джотто від Поллока. Хотіла хоч на мить потішити себе ілюзією, що бодай короткий контакт з шедевром призведе до того, що люди стануть кращими. Що не почнуть через півгодини думати, чи вдасться в цьому дивному радянському місці нажертися, нагидити й засунути комусь руку в труси, і все це за помірною середньоєвропейською ціною.

Однак поки що була сама. Каролеві якимось надлюдським зусиллям вдалося домовитися, щоб їй дозволили протягом чверті години побути самій у цьому укріпленому і захищеному місці, яке, якщо вірити офіційним повідомленням, охоронялось краще, ніж скарбниця Польського національного банку. Ліза подумала, що такі дані, по-перше, не найкраще свідчать про центральний польський банк, а по-друге, — тут вона усміхнулася, підморгуючи в одну з камер, — для декого це може стати викликом.

Павільйон графа Мілевського, який називали також «Корвінаріумом», збудували в парку біля Національного музею у Варшаві, точно копіюючи виставкову залу палацу на Санта-Катаріні. Ту саму, яку хорвати протягом десятиліть називали театром і до якої вони разом з Анатолем потрапили через вкриті патиною часу двостулкові дзеркальні двері. Чудово пам’ятала ті двері, яскраве середземноморське сонце, сяючу за вікнами Адріатику. Ніші, оздоблені картушами з ініціалами, підвищення з таємничим TLM, — і вони разом з Анатолем, збуджені як діти, що читають пригодницьку повість, відкривають прізвища чергових художників. Дивакуватий хорватський письменник, що дивиться на них як на божевільних і танцює разом з дитиною якийсь танок із підскоками. Інтенсивний запах старої будівлі, пилу, солі, моря й вітру. Пам’ятала також, що в неї все боліло після їхньої божевільної ночі, після сексу під бряжчання посуду у величезній кухні, після — тепер вона це знала — найкращої ночі у її житті.

Зітхнула.

Павільйон Мілевського було відтворено точно, у масштабі один до одного. Ніші для картин, кесонове склепіння; архітектори й будівельники добре попрацювали. Та що з того, якщо від того місця віяло автентичною, на межі з шаленством, любов’ю до мистецтва, а тут відгонило лише пластиком. Залу на Санта-Катаріні освітлювало небо й море, а залу у Варшаві — заховані за фальшивими вікнами комплекти люмінесцентних ламп.

Ліза рвучко підвелася, міркуючи, що та зала, хай і без картин, була храмом, культовим місцем. А ця, хоч і заповнена вартими мільярдів творами мистецтва, була склепом. Тут тхнуло могилою і смертю, всі ці заховані за куленепробивними шибками митці, такі великі, такі пихаті зі своїми палітрами, такі безсмертні, вже сотню років лежали в землі.