Сергій Батурин - Вакансія для диктатора

— Так про що ви мене хотіли запитати?

— Ви надзвичайно розумна жінка, Неллі, — усміхнувся комендант резиденції. — Безумовно, мене турбують два запитання. І перше: де мої люди, що поїхали разом із вами?

— А ви їх досі не знайшли? — здивувалася чемпіонка. — В кущах лежать край дороги. Він убив їх обох.

— Як — убив? У нього ж... — почав говорити й затнувся

— Так, пістолет не стріляв. Той, що ви дали. А в нього був інший — маленький, іменний. От з того він їх обох і поклав. Швидко, за секунду. Взяв у одного пістолет, пальнув у небо: «Бачиш, — каже. — Стріляє. А цей — ні. Бо нас на розстріл везли». А коли нас джип наздогнав, він вискочив та почав відстрілюватись. А я думаю: досить з мене, перелізла на місце водія й поїхала звідти. І просто до вас...

— І друге запитання, — м’яко сказав Ванін. — Куди він планував їхати?

Вона знизала плечима.

— Ну, погодьтеся, така людина не робитиме нічого навмання. Якщо поїхав — отже мав якийсь маршрут.

— Чесне слово, я не знаю, — щиро відповіла Нел-лі. — Він нічого не казав.

— А до цих подій які у нього були стосунки з офіцерами охорони? — вів свій ненав’язливий допит полковник.

— У нього — з офіцерами? — здивувалася жінка. — Він крізь них стіни бачив. Вони не були для нього об’єктом стосунків.

— Можливо, з кимось про когось із них розмовляв, щось казав?

— Було, — згадала вона. — Якогось капітан-лейтенанта Колдобіна збирався особисто розстріляти за якийсь термінал.

— Він це вам казав? — уточнив Ванін.

— Черговому офіцеру.

— Ясно. А чи не міг він тут, на об’єкті, когось знати раніше? До кого міг при потребі звернутися по допомогу.

— Я такого не помітила, — чесно відповіла чемпіонка.

З інтонацій голосу полковника та виразу його обличчя Неллі зрозуміла, що не змогла допомогти йому, але не надто переймалася: сказала ж усе, що знала. А ще вона здогадалася, що потрібна не так Ваніну, як, радше, його начальству, для якихось своїх ігрищ, а раз так, то принаймні поки їй нічого не загрожує.

Половник сидів, дрібними ковточками пив каву, роблячи вигляд, що смакує, але з того, як спухли вени в нього на скронях, як дрібними бісеринками поту просякла шкіра на лобі, жінка зрозуміла, яка напружена мозкова робота відбувається в його черепі. Що йому треба зараз вийти і щось доповідати губернатору. А тому, не виключено, — ще вище. Судячи з усього, щось у них йде не так, як вони задумали, — он як колотяться: і губернатор тут, і якісь мордані з лампасами, і цивільні з незапам’ятовуваними лицями — мабуть, зі служби федеральної безпеки. В тому, що Ваніна зроблять в усьому винним або одним із винних, у неї жодних сумнівів не виникало. Йому треба якийсь час, щоб обдумати своє становище й форму доповіді. Вона взяла кавник і підлила йому кави. Почекала ще кілька хвилин, а тоді зробила наївний вигляд і запитала:

— А чому він після того, що сьогодні сталося, усім наказав називати себе цим дивним прізвищем?

— Кому всім і яким прізвищем? — враз насторожився полковник.

— Всім: мені, Булкіну і тому другому, як його...

— Кочетову, — підказав комендант. — Так як він сказав його називати?

— Ільїним.

— Як-як? — витріщився на неї полковник.

— Ільїним, — повторила жінка, не розуміючи його здивування. Прізвище як прізвище.

— Віктором Івановичем? — уточнив Ванін.

— А ви звідки знаєте? — прийшла черга дивуватися вже Неллі.

— Це, голубонько, в наших колах усі знають, — усміхнувся він. — Ви не знаєте, тому що ви молода. Це не просто ім’я, взяте зі стелі. Так звали офіцера, котрий у шістдесят дев’ятому році вчинив замах на генсека Прєжнева.. До речі, один-єдиний замах за всю політичну кар’єру вождя. Усе решта — ще два чи три випадки — були лише спроби замаху, але до стрільби дійшло лише раз. Гаразд, дякую за каву, йтиму: мушу повертатися до справ.

Він важко звівся на ноги — ймовірно, давався взнаки вік та нервове перевантаження — відкланявся й вийшов з приміщення. Очевидно, він вже знав, що доповісти начальству.

А Неллі таки налила собі вистиглої кави. Він же пив, отже там немає небажаних препаратів. А тут закуповують такі зерна! Вона цілком резонно гадала, що після сьогоднішнього дня багато чого в її житті зміниться. Чи трапиться ще хоч раз нагода випити такої кави, яку королі п’ють, — хто його знає.

Вишкіл є вишкіл: власник просторого кабінету жодним порухом обличчя не видав, яка буря вирувала в його душі, як хвиля за хвилею викидався в кров адреналін, як калатало серце, вистукуючи шалені ритми, буцімто знаходилося в грудях у спринтера, як піднімався кров’яний тиск, породжуючи шум у вухах, наче до кожного піднесли по великій океанській мушлі, як пришвидшувалося, наче він видирався на високу гору, дихання і його доводилося тамувати. Жоден з тих багатьох, хто заходив до його кабінету, нічого не запідозрив: Михайло Петрович залишався діловим, зібраним, організованим і, як завжди, елегантним. Багато хто з чиновників, що зверталися до нього в справах, оцінив його обновку — золоті запонки з діамантами, що так пасували до його вишуканого годинника. Проте сьогодні було не до аксесуарів. У якомусь далекому — за тридев’ять земель від столиці — провінційному Верхоярську під час звичайнісінького, повсякденного робочого візиту незрозумілий маніяк-одинак застрелив першу особу держави. Відомо, що передбачити вчинки таких людей і зрозуміти їхні мотиви дуже складно навіть спеціалістам, і вдається не завжди, навіть коли відомий психологічний портрет такої особи. Якщо ж цей персонаж не потрапляв у поле зору правоохоронних органів, спрогнозувати його появу й дії неможливо.