Сергій Батурин - Вакансія для диктатора

Найближчим часом на вище чиновництво чекали великі клопоти, пов’язані з підготовкою й проведенням похоронного ритуалу, й шалене псування нервів у зв’язку із небаченою перетряскою горішніх щаблів державного апарату.

Востаннє чинний керівник держави помирав ще у минулому столітті, а останніх спеціалістів, які здійснювали підготовку та проведення траурної церемонії на найвищому державному рівні, виперли з президентської служби протоколу на пенсію так давно, що ніхто не те що їх самих — прізвищ їхніх пригадати не міг. А приїдуть же з усього світу президенти, прем’єр-міністри, урядові делегації з різних країн — тут тобі заходи нечуваного масштабу що з безпеки, що з протоколу... І не приведи Господи комусь щось недогледіти — не топтатиме він рясту, це вже гарантовано!

Не менший, а якщо чесно — значно більший острах у чиновного люду викликала переміна команди, яка невідворотно настає після зміни лідера держави. Звісно, завжди проголошувалося, що президент Роман Романович Погодін та прем’єр Михайло Петрович Лижин — одна команда, але всі ж розуміли, що команда ця — Погодіна, в котрій у Лижина — своя група підтримки, і він, якщо прийде до влади, почне формувати новий пропрезидентський клан. І аж ніяк не факт, що Погодінські ставленики й висуванці не розлітатимуться від його потиличників шкереберть. Це колись, розповідали ветерани держслужби, були номенклатурні працівники. Тих, хто потрапляв до номенклатури, знімали з роботи в крайніх випадках; для того треба було катастрофічно схибити, а частіше їх переміщували з посади на посаду. «Це як баняк із варениками, — казали діди. — Хтось згори, хтось — на споді, решта — в середині. Накрили кришкою, перетрусили — і вже інші на виду. Але всі — в горщику!» Тепер геть інакше: ти можеш бути інтелектуальним компетентним спеціалістом з досвідом та профільною освітою, не допускати прорахунків у роботі, хабарів не брати й корупцією не займатися, а от треба комусь посадити свою людинку на твоє місце — звільнять, ще й дурнем з вовчим білетом зроблять. Тому кожен і трусився: все життя дряпався до тепленького місця, а втратити його за мить можна. І всяк щодуху намагався показати свою потрібність та відданість найімовірнішому наступникові загиблого президента. А як воно направду буде — хто знає, бо в колоді крім тузів ще є королі, кралі й нижники, а який буде розклад та котра масть у козир випаде — одному дідькові, мабуть, і відомо. Одне очевидно: першими у відбій підуть різні шістки-сімки — некозирний дріб’язок.

Усі експерти та аналітики сходилися на одному: тепер неодмінно злетять голови начальника особистої охорони президента та керівника всієї державної служби, під чиєю орудою була та охорона. А решті керівників силових відомств та спецслужб, може, й поталанить, якщо новий голова держави вирішить, що вони йому потрібні.

Одразу було вирішено, що урядовий борт із тілом президента прибуде до столиці завтра вранці, потім — повторна санітарна обробка тіла (для первинної столичні фахівці з бальзамування негайно вилетіли до Верхоярська на допомогу місцевим), післязавтра від полудня й до вечора — прощання в колонній залі, а наступного дня — похорон, зрозуміло, під відомою на весь світ стіною. Михайло Петрович підписав указ про оголошення триденного трауру. Здійнялася підготовча метушня у міністерствах внутрішніх та закордонних справ. Журналісти дружно кинулися писати некрологи, нариси та есеї про покійного, а простий люд, щоправда, здебільшого по селах та маленьких містечках, тужив та побивався. Що так подобалося народу в його президентові, світ зрозуміти не міг: щоб зажили у добробуті всією країною від міністра і магната до слюсаря, селянина та двірника, так ні: останнім трьом благ традиційно не вистачило. Більшість галузей індустрії за його довгого правління перевелося на пси, розквітали лише видобуток й експорт сировини і, надто, енергоносіїв. Закордонний крам заполонив усі ринки країни. Харчі, і ті були переважно імпортними. Держава відверто паразитувала на своїх багатих надрах. Частина промисловості — будування літаків, автомобілів, суден — працювала, але доля її товарів неухильно знижувалася і на внутрішньому, і на зовнішньому ринках. Фундаментальна наука, колись одна з найпотужніших в світі, занепала, а високочолі науковці, котрим набридло роками знемагати від стабільно недостатнього фінансування їхніх дослідів та хронічного власного безгрошів’я, розбігалися по західних університетських центрах з разючою швидкістю. Ще якось трималися військові виробництва й проектні інститути, що розробляли нові види озброєння, та й то переважно тому, що експорт зброї є вигідним бізнесом, котрий дає дивіденди не менші, ніж торгівля нафтою чи газом. До того ж, це давало можливість підтримувати частину армії у боєздатному стані на рівні міжнародних стандартів. А колосальний ядерний потенціал, що залишився державі у спадок від розваленої імперії, досі змушував світ рахуватися з його власником. Погодін був агресивним: навоювався з перемінним успіхом з одним із гірських народів своєї країни — став по черзі нападати на сусідів, котрі ще нещодавно вважалися братами і одновірцями. На ріках крові між вчорашніми братами виростали ворожнеча та ненависть. А з самим народом була взагалі біда: смертність давно перевищила народжуваність, алкоголізм перетворився на пошесну хворобу. Якби не традиційно багатодітні сім’ї в мусульманських регіонах, то демографічну ситуацію можна називати катастрофою. А народ, менш з тим, жалкував й тужив за Погодіним.