Євген Є - Мільйон на рулетці

Але Сава вмів умовляти людей приймати потрібні йому рішення:

— У мене на одинадцятому пірсі стоїть катер, — сказав він, — якщо через хвилину ти не даси згоди, я влаштовую тобі на ньому останню прогулянку з останнім купанням.

— Застрелите відразу чи причепите до ніг трохи бетону? — вирішив уточнити я.

— За бажанням, — мовив Сава. — Ну?

— Як називається казино вашого друга Ахіміла?

— «Вершина».

— Скільки в мене часу?

— Чим швидше, тим краще.

— І сорок відсотків від виграних грошей?

— Двадцять, — сказав Сава.

— Тридцять п’ять.

— Двадцять.

— Гаразд, — мовив я, — згоден. Де мені розписатися?

Сава знав, що я погоджуся. Невисокий, сивий, він закінчив нашу розмову словами:

— Про все інше домовлятимешся з Валерою.

Валера — колишній командир загону стрільців — упродовж нашої розмови з Савою стояв за моїм кріслом, він же подавав мені Досьє, а по закінченні бесіди завів у невеличку кімнатку з двома столами, кількома стільцями та якимись радіодеталями на полицях і сказав:

— Я супроводжуватиму тебе. Смикнешся — уб’ю. Утнеш якусь гидоту, сам проситимеш, щоб я тебе убив. Розповіси щось Ахімілу, спробуєш утекти чи обдурити…

— Ти уб’єш мене, — закінчив я фразу замість нього.

— Тямковитий, — сказав Валера.

— Усе буде добре.

— Тоді можеш починати.

— Для початку, — сказав я, — мені б хотілося поїсти, випити кави, змінити сорочку і оглянути «монгольське» казино.

— Ось, — сказав Валера і простягнув мені складену навпіл кольорову листівку, — запрошення.

На фотографії було зображене казино «Вершина», справді розташоване на верхівці неприступної гори, що височіла над морем, немов якийсь маяк.

Запрошення було простроченим, і Валера пояснив:

— Вони відкрилися три дні тому.

— А-а-а, — сказав я.

Саме тому даного закладу і не було в списку казино, який ми склали, ще тільки починаючи гру у Великому Курортному Місті.

-- І зараз у них людно, — це мене не здивувало: нове місце, незвичайне розташування, ставки від п’яти копійок до п’яти тисяч — «Вершина» була просто запрограмована на те, щоб стати найпопулярнішим місцем відпочинку на найближчі десять років.

— Поїхати туди можна хоч зараз, — продовжував Валера, — чистої сорочки не дам, а поїси і вип’єш свою каву вже у «Вершині».

— А як щодо витрат? — запитав я.

— Я їх оплачуватиму, — пояснив мені стрижений під «їжачок» Валера, який ніколи не усміхався.

— Усі?

— Авжеж.

Це було непогано.

Я сказав: «Чудово», і ми поїхали до «Вершини».

Ситуація була досить складною і я навіть не міг уявити, що ми робитимемо, якщо настільки щедрий на обіцянки Сава Костін [6] А якщо вірити міліцейським досьє — Костянтин Володимирович Савовичевський. по закінченню всіх наших спільних проектів передумає віддавати нам наші гроші, двадцять відсотків від виграшу і взагалі не захоче відпускати нас живими.

Ціною ставки було власне життя.

— Треба обіграти казино…

Заручившись підтримкою п’яти десятків стрільців, таку обіцянку можна дати майже з дев’яностовідсотковою впевненістю в успіху.

Є старий і древній як світ закон — обіграти можна будь-яке казино. І це правда. Якщо хочете, я повторю ще раз:

— Обіграти можна будь-яке казино. Існує безліч систем. Не допоможе одна, можна скористатися іншою. Якщо не підійде й ця, знайдеться ще якась.

Але по правді, дорогою до «Вершини» я думав не про те, як обіграватиму казино. А про те, що буде зі мною, Мишком і Яною після того, як ми виконаємо умови Сави. Існувало безліч варіантів розвитку подальших подій, і потрібно було продумати кожен із них. А найкраще — знайти спосіб, як повернути наші гроші і виїхати з міста ще до того, як Сава почне приймати якісь рішення стосовно нас.

І я напружено думав, думав, думав. По дорозі до «Вершини», і під час перебування в ній, і після виходу з неї…

Але зараз ми тільки піднімалися дорогою, викладеною нерівними плитами, що імітували висохлий водоканал. Гуркотливо шумів прибій.

Якби Ахіміл Хафізов назвав своє казино «Горою», «Скелею» або «Стрімким Бескидом», не помилився б.

Але він вибрав назву «Вершина».

Метрів за сто п’ятдесят до казино ми побачили кований високий паркан, газони з ліхтарями, три відеокамери, що повільно стежили за ними, і фонтанчики штучного поливу, які пізньої осені не працювали.