Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

Двірник розуміюче нахилив голову, Софія хотіла запитати про щось, навіть підвела руку, та все ж утрималася і пішла за Синяком, усім своїм виглядом підкреслюючи незгоду з майоровим рішенням.

Бобрьонок запитувально зиркнув на Толкунова, і той відповів не гаючись:

– До кармеліток! Тут і дитині ясно: Грижовська там. Ніхто її не сполохав, не поспішала, хустку он як акуратно склала й рацію залишила…

– Так, у неї два мешкання й два обличчя, – повторив свою думку Бобрьонок. – На всяк випадок. Провал тут, пересиджує в монастирі… Хто на кармелітку подумає?

– А тут явочна квартира. Дівчина казала: якийсь лейтенант крутився…

– Засідка, – вирішив майор. – Ти, капітане, лишаєшся тут. А ми із старшим лейтенантом – до Карого. Полковник надішле тобі підмогу.

– А як бути з моїм патрулем? – не зовсім рішуче спробував заперечити Павлов.

– Твої солдати одержали наказ повернутися до комендатури.

– Тоді чекаю ваших наказів.

– Ви, старший лейтенанте, бачили Грижовську. І мусите впізнати її серед черниць.

– Складності! – зітхнув Толкунов. – 3 цими монахинями.

– Нічого не поробиш, воєнний час, – заперечив Бобрьонок, – і якщо там шпигунське кубло… Церемонії не розводитимемо.

– Я – за! – підвів обидві руки Толкунов. – Я взагалі давно б розігнав їх. Чорні ворони!

– А поки що чекай на допомогу. І обережно, прошу тебе. Шпигуни тепер метиковані, і хто ж його зна, може, мають якийсь умовний сигнал…

– А ми що – дурники? – посміхнувся Толкунов. – Нам що – пальця до рота можна покласти?

– Я б тобі ніколи не поклав, – цілком серйозно відповів Бобрьонок. – Відкусиш.

– І відкушу.

– Так, зуби в тебе гострі.

– Не скаржуся.

– Отже, сиди тихо, не нудьгуй. їсти захочеш, масло й хліб на кухні, я бачив. Консервів передамо.

– А в пані Марії смачнющі гриби… – мрійливо зауважив Толкунов. – І ти нахабно з'їси їх!..

– За твоє здоров'я. Але ніхто нічого не знає…

– Так, ніхто й нічого, – погодився Толкунов, бо справді, хіба знали вони ще годину тому, що так усе обернеться, ї чи можуть навіть догадуватись, чим усе закінчиться…

Іванців привів товарний состав із Стрия до Львова, поставив його в Підзамчому на запасну колію. Тут паровозна бригада мінялася, Іванців мав вести ешелон назад до Стрия, в нього лишалося близько двох годин, і він разом з кочегаром та своїм помічником Микитою Савовичем Лучуком попрямували до робітничої їдальні.

Лучук трохи відстав, ішов, дивився, як статечно крокує Іванців, не озираючись, сповнений власної гідності, самовпевнений і поважний, еліта робітничого класу, машиніст паровоза, і думав: «Невже шпигун? Невже завербували його гітлерівці? Невже продався? І за що?»

Справа в тому, що вчора Лучука запросили до коменданта станції, покликали з депо, де проходив профілактику їхній паровоз, і цей виклик не здивував Микиту Савовича. Старий антифашист, член деповської підпільної організа. ції, який лише чудом урятувався під час окупації, певно, тому, що в Стриї його не знали – перед самою війною переїхав сюди з Коломиї, він очолював недавно створену в депо профспілкову організацію – звик до розмов з різним начальством і викликів навіть уночі.

Але цей виклик виявився незвичайним.

Літній, лисий, з червоними втомленими очима підполковник не став випробовувати терпіння Микити Савовича. Повідомив, що він з армійської контррозвідки Смерш і що Лучука рекомендував їм Андрій Михайлович Будашик, і що вони сподіваються на його, Микити Савовича, допомогу.

Війна, погодився Лучук, зараз кожен воює, на фронті чи в тилу, і обов'язок кожного боротися з гітлерівцями.

Підполковник задоволено кахикнув, даючи зрозуміти, що він ні секунди не сумнівався у відданості старого підпільника. І пояснив, в чому саме полягає їхнє прохання.

Спочатку Микита Савович отетерів. Іванців? Не може бути! З Іванцівим він працює разом уже мало не місяць, і нічого підозрілого. Щоправда, відлюдкуватий і куркулястий, більше того, зажерливий, але спеціаліст класний, один з найкращих машиністів депо. Ще подейкували: сини Іванціва у львівській поліції служили й з німцями на захід подалися, проте ніхто нічого певного сказати не міг, а людські язики довгі, й Лучук не звик прислухатися до чуток.

Але ж, коли така справа!..

І Лучук пообіцяв твердо:

– За Іванцівим подивимось. Ви тільки своїх хлопців не розхолоджуйте, нехай роблять, що належить, а ми з Миколи Миколайовича ока не спустимо.

Підполковник покліпав очима, на кілька секунд заплющив їх, наче задрімав, та одразу втупився в Лучука пронизливо.