Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

– Треба знати, з ким він зустрічається, – пояснив. – Це дуже важливо.

– Тобто встановити зв'язки Іванціва? – хитро посміхнувся Лучук.

– Звичайно. З ким контактується. Про що розмовляють, можете не дізнатись, але ж з ким…

– Потім ви їх просієте?

– А вам досвіду не позичати!

– Мусите знати, з гестапо не жартували.

Підполковник кивнув:

– Так, у вас серйозна школа.

Але ж те, що Лучук працював у підпіллі, сьогодні знають усі, відомо про це й Іванціву – навряд чи дозволить собі щось у його присутності.

І справді, на роз'їздах, де зупинявся їхній ешелон, машиніст ні разу не зійшов з паровоза, голосно перемовлявся і черговими та машиністами, немов демонструючи свою непричетність до всього секретного. А зараз крокує по шпалах упевнено, не роззираючись по боках, навіть мугикав якусь пісеньку.

У Микити Савовича з самого ранку болів зуб. Тут, у Львові, кажуть, уже почала працювати залізнична поліклініка, звичайно, є і стоматолог, і Лучук, коли б не завдання стежити за Іванцівим, устиг би збігати туди. Зуб псував йому настрій всю дорогу від Стрия, певно, він болів так само, як і раніше, але усвідомлення того, що за інших умов можна було б підлікуватися, дратувало Микиту Савовича, біль, вдавалося, більшав, і Лучук думав, що, либонь, уже й ясна почали пухнути.

Чекайте, про що ж розмовляє Іванців з кочегаром?

Лучук приспішив крок, тепер мало не дихав Іванціву в потилицю, той незадоволено озирнувся, але не зауважив, – та й що міг сказати? Всі з одної паровозної бригади, тепер, поки не повернуться до Стрия, нерозлучний колектив, куди ти, туди і я, тим більше, що черговий попередив: можливо, їхній ешелон відправлятимуть раніше – півгодини на обід, а далі щоб були під рукою.

Лучук тоді ж подумав: це розпорядження зроблене не без вказівки товаришів зі Смершу, навряд чи ешелон, який їм вести до Стрия, переформують швидше, але наказ є наказ, на залізниці – як у армії, і накази не тільки порушувати, навіть обговорювати не личить.

Лучукові здалося, що Іванців, одержавши розпорядження чергового, спохмурнів, однак, можливо, лише здалося, бо машиніст зовні нічим не виказав незадоволення, зиркнув на годинник, визначаючи час, коли мусять повернутися, і попрямував до станційної їдальні. Й зараз крокув цо шпалах упевнено й спокійно, зрідка перекидаючись незначними репліками з кочегаром, їх нагодували не дуже наваристим супом з макаронами й пшоняною кашею з тушонкою, яка чомусь називалася гуляшем, на трете замість компоту дали по склянці солод. кого чаю, Лучук не заперечував, бо чай завжди смакував йому, а Іванців з кочегаром трохи побуркотіли на заліз, ничне начальство, котре, певно, не їсть із загального казана, але чай допили до кінця і не без задоволення: був міцний і справді гарячий – кочегар, спростовуючи загальновідоме уявлення про те, що люди його професії можуть пити за одним духом окріп, смакував чай маленькими ковточками, а Іванців, обпалюючи піднебіння, за кілька секунд спорожнив склянку й рішуче підвівся. Це не сподобалося Лучукові, й він, із жалем відсунувши недопитий чай, підвівся слідом за машиністом. Іванців подивився на нього неприязно, та не сказав ні слова: вони вийшли з їдальні разом і мовчки попрямували до паровоза.

Не зупиняючись, машиніст витягнув кисет, лише трохи притишивши ходу, насипав махорки на клаптик заздалегідь акуратно нарізаної газети, звернув товсту цигарку, поплескав руками по кишенях, шукаючи сірники, нетерпляче озирнувся на Лучука, чекаючи, що той запропонує прикурити, але згадав, що Микита Савович не палить, і звернув до будки стрілочника. Либонь, сподівався, що Лучук не йтиме за ним, але Микита Савович зупинився біля розчинених дверей будки так, щоб усе бачити й чути.

Машиніст попросив вогню, і стрілочник подав йому сірники, більше вони не перемовилися ані словом, Іванців не лишив у будці нічого, не зробив жодного підозрілого жесту – він смачно й глибоко затягнувся махорковим димом і, не подякувавши, кинув сірники стрілочнику й вийшов із будки.

Сковзнув поглядом по Лучукові, тому здалося, презирливим чи зневажливим, – а що, коли Іванців розгадав його настирливість? Зрештою, подумав Микита Савович; він не дав Іванціву жодних підстав для підозри, і кочегар на його місці також за компанію звернув би до будки стрілочника. До речі, он він наздоганяє їх – розчервонівся від гарячого чаю і швидкої ходи.

Іванців зиркнув на годинник, і кочегар поцікавився, чи не запізнюються. Лише машиніст мав годинник, зрештою, йому й належало мати його. У Іванціва був годинник швейцарської фірми «Пауль Буре», по ньому можна було звіряти найточніші станційні годинники, і машиніст законно пишався ним. Зараз, зиркнувши не без задоволення, відповів: ще мають шість хвилин і поспішати ні до чого.