Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

– А цю ви бачили?

– Звичайна черниця. Тут у Львові вони ще водяться, знаєте, у чорному з білим…

До кімнати зазирнув Толкунов і багатозначно поманив Бобрьонка пальцем.

– Що? – невдоволено запитав майор.

– Антена.

Бобрьонок квапно підвівся. Толкунов провів його на кухню, тицьнув пальцем у хитро вмонтовану біля звичайної водопровідної труби дротину.

– Овва! – вигукнув майор. – Стаціонарна.

– Вони приготували все заздалегідь, – ствердив Толкунов

– Гауптман, який мешкав тут, з абверу…

– Чи СД.

– І ця Грижовська – професіоналка. Чекай, – смикнув себе за підборіддя, – чекай, капітане… – Він визирнув у вікно, під яким усе ще стовбичили двірник з дівчиною, покликав: – Софіє! І ви, товаришу Синяк, зайдіть сюди.

Двірник з дівчиною скромно зупинилися в дверях, але Бобрьонок запропонував їм стільці. Влаштувався поруч з ними й попросив:

– Чи не могли б ви пригадати, хто вчащав до Грижовської.

Дівчина перезирнулася з двірником, похитала головою, мовила:

– Я ж казала, вона сама по собі, відлюдкувата, і ніхто до неї не ходив, крім черниці.

– Так, черниці, – ствердив двірник.

– Монахині! – пожвавішав Бобрьонок. – І сьогодні в неї в гостях була монахиня?

Двірник знову перезирнувся з дівчиною, і знову похитали головами.

– Не бачив, – сказав.

– І я не бачила.

Бобрьонок, уже не слухаючи їх, підійшов до комода, почав уважно перебирати білизну. Нічого не знайшовши, перейшов до шафи. Обшукавши її, з торжеством витягнув блакитну в'язану кофту. Взяв за плечі, підважив і навіть струсонув. Запитав у Павлова:

– У цій кофті була Грижовська?

Лейтенант роздивився уважно:

– Здається, вона.

– Пошукайте, капітане, в передпокої, – наказав Бобрьонок Толкунову. – Там на вішалці мусить бути синя хустка.

Справді, Толкунов знайшов хустку майже одразу – пані Грижовська відзначалась якщо не педантизмом, то акуратністю: хустка була складена й лежала в ящику для всякого дріб'язку – шарфів та рукавичок.

– Ти вважаєш?.. – непевно запитав Толкунов. – Вважаєш, що ця стерва Грижовська?..

– Вона переодягалася, – ствердив Бобрьонок. – Додому заходила Грижовська, а виходила черниця.

– Для чого? – не зрозумів Павлов.

– Два обличчя… – почав Бобрьонок, але зиркнув на двірника й Софію і не став пояснювати, для чого знадобились шпигунці ці два обличчя. Тільки запитав у двірника: – А скажіть, товаришу Синяк, які лишилися в місті чернечі ордени? Жіночі, звичайно?

– Ви б у моєї жінки запитали, вона по церквах бігає.

– Я знаю, – нетерпляче засовалася на стільці Софія, зовсім як учениця, котра добре вивчила урок і якій хочеться відповісти суворому вчителеві: – Я можу сказати.

– Кажіть, – доброзичливо посміхнувся Бобрьонок. Йому всє більше подобалося це жваве непосидюче дівча.

– Колись були клариски… – заторохтіла дівчина. – Їхній монастир найбільший, це в центрі, там, де Личаківська кінчається. На площі…

– Діючі монастирі, – уточнив Бобрьонок. – Мені потрібні діючі монастирі.

– Бернардинок, – ні на секунду не затрималася Софія, – це в центрі, за Ринком. І ще босих кармеліток…

– Ця боса й ходила до Грижовської, – вставив двірник.

– Боса? – не повірив Толкунов і запитально подивився на Павлова. – Невже?

– Так, вони ходять босі або в дерев'яних сандаліях, – ствердила дівчина.

– Точно, – сказав Павлов, – ця монахиня гупала. Туфлі в неї такі, чи що? Дерев'яні.

– Де цей монастир? – запитав Бобрьонок. – Босих кармеліток?

– Але ж вас не пустять, – замахала руками Софія. – Туди чоловікам зась.

– Розберемося… – не згодився майор, – то де?

– Недалеко, на вулиці Чарнецького. Там на гірці великий костьол святого Михайла, за ним сад і монастир.

– Ось і добре, – схвалив Бобрьонок, і незрозуміло було, що саме йому сподобалось: те, що монастир стоїть на гірці чи те, що за великим костьолом. – Спасибі вам, товаришу Синяк, – і вам, Софіє, а тепер ідіть, бо в нас ще важливі справи.

Двірник відкланявся ввічливо, був людиною мудрою і багато бачив на своєму віку, щоб дивуватися, а дівчина зробила невдоволену гримасу: мабуть, вважала, що її незаслужено відсторонили від подальших подій, котрі обіцяли багато цікавого. Навіть спробувала запропонувати свої послуги.

– Я можу показати вам монастир кармеліток… – почала не дуже впевнено, проте Бобрьонок перебив її рішуче;

– А з чого ви взяли, дівчино, що ми збираємося саме туди?

– Мені здалося…

– Менше догадок, – обірвав її майор. – І взагалі, про нашу розмову – нікому.