Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

– Софією.

– Скажіть, Софіє, давно тут мешкає пані Василина?

– Ні, ще не так давно німецький гауптман жив. На машині їздив.

– І пані Василина поселилася якраз перед нашим приходом?

– Звідки знаєте?

– Догадуємось, – зовсім фамільярно підморгнув Бобрьонок.

– Пані Василина зараз дома? – запитав Толкунов. Дівчина знизала плечима:

– Ми з нею не спілкуємось.

– Чому?

– А вона ні з ким не спілкується.

– Відлюдкувата?

– А хто ж його знає, може, тому, що рідко буває дома.

– Може, й тому, – погодився Толкунов байдуже, але дивився напружено. Запитав: – І ніхто до неї не ходить?

Дівчина трохи подумала й відповіла не зовсім упевнено:

– Я нікого не бачила.

– Може, військові?

– Ні, – похитала головою, та одразу затнулася. Подумала й сказала: – Якось заходив якийсь лейтенант…

– Ну? – нетерпляче нагнувся до неї Толкунов.

– Ні! – махнула рукою дівчина, – він стояв на першому поверсі, а я спускалася сходами. Ми на третьому мешкаємо. Чомусь мені здалося, він до пані Василини, але запитав, чи не мешкає тут якийсь Васюков. Я і відповіде вперше чую…

– А-а, все це пусте, – удавано байдуже махнув рукою Бобрьонок. – То завітаємо до пані Василини? – Він запитав це нарочито недбало, наче цей візит зовсім не цікаву його, наче міг зайти до пані Василини чи обійти квартир десятою дорогою і розпитують вони про жінку в синіїі хустці просто так, про всяк випадок.

– Можна зайти на хвилинку, – підтримав його гру Толкунов. – Кажете, на першому поверсі праворуч? – Не чекаючи відповіді, він посунув до парадного й натиснув на кнопку дзвінка біля дверей з поштовою скринькою посередині.

Ніхто не відповів, і Толкунов подзвонив ще раз – з тим же результатом.

– Нема нікого дома, – сказала дівчина, яка не відставала від офіцерів.

Толкунов зміряв її похмурим поглядом з ніг до голови.

– Сам бачу, – мовив не дуже ввічливо і обернувся до Бобрьонка. – То що робитимемо, майоре?

– Але ж нам конче потрібно побачитись з пані Василиною! – вигукнув той.

– Де мешкає двірник? – запитав Толкунов у дівчини.

– У сусідньому будинку.

– Покличте, – попросив капітан. – І ви, старший лейтенанте, сходіть з нею.

Коли дівчина з Павловим пішли, мовив роздратовано:

– Проґавили пташку…

– Може, не хоче відчиняти? Чи спить міцно? – засумнівався Бобрьонок, хоч також був упевнений, що пані Василина зникла. Видно, відчула небезпеку, якось виказав себе цей старший лейтенант з комендатури, – та й що вимагати від нього? Добре, хоч помітив жінку в синій хустці й вивів на шпигунське кубло. А в тому, що пані Василина має відношення до гітлерівської резидентури, в Бобрьонка майже не було сумнівів.

Двірник з'явився одразу, був це літній чоловік з довгими обвислими вусами, зморшкуватим обличчям і ще зовсім живими, пронизливими і, як визначив про себе Бобрьонок, хитрими очима. Він зняв капелюха й зупинився на дві чи три сходинки нижче офіцерів (на перший поверх вів один марш сходів), видно, звик знати своє місце, і Бобрьонок запитав, упевнений, що одержить позитивну відповідь:

– Давно двірником?

– Двадцять три роки,-відповів чоловік не без задоволення і глибоко прихованої пихи.

– Як зветесь?

– Синяк.

– Знаєте всіх пожильців?

– Аякже.

– Прізвище пані Василини?

– Грижовська.

– Давно мешкає?

– Вселилася наприкінці червня.

– На якій підставі?

– А які були в німців підстави? – ледь помітно посміхнувся двірник. – Розпорядження магістрату, прошу я вас.

– І чим займається пані Грижовська? Займалася раніше і займається зараз?

– Не знаю.

– Ну, – не повірив Бобрьонок, – а я гадав, такий поважний і досвідчений пан мусить знати все. Принаймні про своїх пожильців.

– Про пані Грижовську ніц не вєм.

– А про інших?

– Усе, що пан офіцер потребує.

– А чому ж так?

– Бо пані щойно заселилася.

– Уже три місяці…

– Так, час минув, – погодився двірник, – але не такий і великий.

– Мусимо обдивитися квартиру Грижовської, – втрутився Толкунов.

– Без дозволу пані?

– Он, – майор кивнув на Павлова, – представник військової комендатури міста, він має повноваження. Відчиняйте двері.

– Але ж мусить бути дозвіл, – не погодився двірник, – папір, прошу я вас.

– Буде, – рішуче рубонув долонею в повітрі Бобрьонок, – усе буде, а тепер прошу відчинити двері.

– Однак не маю чим… – розвів руками двірник.

– Чекайте… – Толкунов зробив кілька пружних кроків, ударив плечем попід прибитою до дверей поштовою кринькою. Затріщали, але не піддалися. Толкунов ударив сильніше, проте двері виявились міцними.