Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

«Царство, якого не буває», — подумав Сміт. Але ось воно, це золоте царство, якого не буває, — домівка найжахливішої організації на світі — німецького гестапо.

Долина мала форму глибокої миски, відкритої на північний бік, з похилими горбами на схід і захід та величезною масою гори Вайсшпітце з півдня.

Картина фантастичної краси. Друга за висотою гора в Німеччині — дев'ять тисяч сімсот десять футів, — Вайсшпітце лиховісно вивищувалася над долиною. Ранкове сонце сяяло на її сніговій шапці, круті лінії схилів чітко вимальовувалися на тлі чистої блакиті неба. Вгорі, недалеко від конічної вершини, виднілася низка чорних скель — десь там були урвища, з яких Сміт та його люди спустилися цієї ночі, а нижче — широка стіна, якою закінчувалося плато, де вони ночували. Навпроти місця, де вони тепер лежали, майже на такій самій висоті був сам «Шлосс Адлер» — Орлиний замок. Назва йому пасувала: неприступна фортеця, кам'яне гніздо між небом і землею.

Трохи нижче від того місця, де схили Вайсшпітце, полого спускаючись на північ, починали переходити в долину, несподівано виростала на дві сотні футів угору геологічна дивовижа, звана в науці вулканічним корком. Саме на ньому й збудували «Шлосс Адлер». Північний, східний та західний боки цього вулканічного корка являли собою рівні, по суті, прямовисні кам'яні стіни, які ніби переходили в мури самого замку, так що важко було сказати, де кінчається скеля, а де починається мур. З південного боку вузенький перешийок з крутими схилами з'єднував цю скелю з такими самими крутими схилами Вайсшпітце.

Сам замок також був наче зі сну — але зі сну про середньовіччя. Сміт знав, що цей сон був не менш ілюзорний, аніж той «золотий вік», коли зводили замок. Адже сталося це зовсім не за середньовіччя, а в середині минулого століття — за наказом одного не зовсім нормального баварського короля, серед численних психічних патологій якого манія величі посідала не останнє місце. А втім, божевільний чи ні, а той король мав, на відміну від своїх значно нормальніших родичів (і на їхню заздрість), бездоганний смак. З ненормальними це часом трапляється. Замок додавав досконалості долині, а долина — замкові, і будь-яке інше їхнє поєднання тільки псувало б увесь ефект.

«Шлосс Адлер» був побудований у формі чотирикутника, порожнього всередині. Він мав вежі та бастіони. Найімпозантніший вигляд мали дві круглі вежі — східна трохи вища від західної — на рогах північного боку замку, від долини. Дві менші, хоча теж гарні, вежі вивищувалися з південного боку, звернуті до Вайсшпітце. Місце, де тепер лежав Сміт, було трохи вище від мурів замку, тож він міг бачити середину подвір'я, доступ до якого закривала важка залізна брама з південного боку. Сонце ще не піднялося досить високо для того, щоб освітити своїм промінням сам замок, проте його білі мури сяяли, наче мармурові.

За крутою північною стіною схил поволі спускався в долину, до Синього озера — справжньої перлини, обрамленої соснами, з яскраво-синім водяним дзеркалом. Разом із зеленню дерев, білим сніговим блиском та ясною блакиттю неба все це створювало картину невимовної краси, від якої перехоплювало подих. «Неймовірно прекрасно! — подумав Сміт. — Добра кольорова копія цієї картинки навіть викликала б у снобів гримасу невдоволення».

Звідти, де вони тепер лежали, було видно, що пасмо сосон тяглося від них майже до самого озера. Отож дістатися туди непоміченими буде неважко. Майже таке саме пасмо дерев спускалося з протилежного, східного схилу. Звиваючись, обидва пасма піднімалися схилами Вайсшпітце і там з'єднувалися.

На березі озера лежало невеличке село. Складалося воно, власне, з єдиної вулиці — ярдів з двісті завдовшки, — залізничної станції, двох неодмінних церковок на неодмінних пагорбках та кільканадцяти хатин, розсипаних на схилах. Від східного краю села відходила дорога, що, покрутившись схилом, приводила до перешийка з південного боку замку й зникала за залізною брамою. А втім, тепер дорога лежала під сніговими заметами, тому єдиним шляхом, яким можна було дістатися до замку, залишався, певно, «люфтзайльбан», тобто повітряна канатна дорога. Два троси, підтримувані трьома високими пілонами, тяглися від краю села до замку. Ось і тепер вагончик саме долав останній відтинок шляху до замку. На відстані приблизно сотні футів від сяючих мурів замку вагончик, здавалося, рухався вертикально.

На березі Синього озера, десь за милю від села, видно було чимало будівель, поставлених правильними рядами, — вони дуже нагадували військовий табір.