Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

— Якби це було не так, я б не взявся за таке завдання. — Він позирнув на годинник. — Мене не було в таборі надто довго, тому, боюся, вже виникли підозри… Ми вирушаємо о п'ятій. Рівно о п'ятій. Там, унизу, в селі, на східному боці головної вулиці є заїзд під назвою «Цум вільден гірш» — тобто «У дикого оленя». Запам'ятай: «Цум вільден гірш». Я не хочу, щоб ти потрапила не туди, куди треба. За будинком там є халупка, в ній зберігають пиво. Звичайно вона замкнена, але сьогодні ввечері у дверях стримітиме ключ. Я там чекатиму тебе рівно о восьмій.

Він повернувся, щоб іти, але дівчина схопила його за рукав.

— Звідки ти про все знаєш? — запитала вона з тривогою. — Про заїзд, про халупу, про ключ і про полковника Крамера?

— Ох-ох-ох! — Сміт несхвально похитав головою й приклав пальця до вуст. — Підручник для шпигунів, золоте правило номер один…

Дівчина відступила на крок і опустила погляд.

— Тобто ніколи не кажи нікому нічого такого, чого не повинен казати. — Вона зробила паузу й глянула на нього. — Навіть мені?

— Особливо тобі, золотце. — Він легенько поплескав її по щоці. — Не спізнися!

Сміт рушив схилом униз, а дівчина стояла й мовчки дивилася йому вслід.

Лейтенант Шаффер лежав долілиць, напівпохований у глибокому снігу за сосновою колодою й дивився у підзорну трубу. Зачувши, як позаду рипнув сніг, він різко обернувся й побачив Сміта, що навкарачки наближався до нього.

— Чи не могли ви принаймні постукати? — сердито запитав Шаффер.

— Пробачте. Хлопці повідомили, що ви хотіли мені щось показати.

— Еге ж. — Шаффер передав йому трубу. — Погляньте он туди. Думаю, це вас зацікавить.

Сміт узяв підзорну трубу й почав наводити на різкість.

— Трохи нижче, — сказав Шаффер. — На підніжжя скелі.

Сміт повів трубою від мурів замку вниз, туди, де крута скеля переходила в пологий, вкритий снігом схил. Водячи трубою вздовж схилу, він помітив двох солдатів з автоматами, а поруч із ними — чотирьох собак без поводків.

— Еге ж, — порозуміло пробурмотів Сміт, — я вже бачу те, що ви мали на увазі.

— Це доберман-пінчери, босе.

— Що ж, пси не іграшкові, це факт, — погодився Сміт. Він повів трубою трохи вище й затримав погляд. — А ще — прожектори, — додав м'яко. — Потім знову став опускати трубу повз солдатів та собак, поки побачив високу дротяну загорожу, що, очевидно, оперізувала весь вулканічний корок. — Та ще й добряча загорожа…

— Дротяні загорожі, — спокійно зауважив Шаффер, — існують для того, щоб їх різали або якось долали.

— Спробуйте перерізати цей дріт, чоловіче, і за кілька секунд ви будете підсмажені. Стандартне технічне рішення: напруга дві тисячі триста вольт, однофазний струм, як на всіх електричних стільцях.

Шаффер похитав головою.

— Це ж треба! Як далеко заходять деякі люди, захищаючи хатнє вогнище…

— Загорожа, струм і добермани, — промовив Сміт. — Не думаю, що така комбінація зупинить нас, чи не так, лейтенанте?

— Звичайно, ні! Зупинити нас? Звичайно, ні! — Шаффер помовчав кілька секунд, потім не витримав: — То що, на Бога, ви пропонуєте?

— Ми розв'яжемо цю проблему, коли настане час, — безтурботно відказав Сміт.

— Себто ви розв'яжете, — зауважив Шаффер. — Чи не здається вам, що ми граємо на межі фолу?

— Це тому, що я надто молодий, аби вмирати.

Після паузи Шаффер вигукнув:

— Але чому я? Чому для цього завдання обрали саме мене? Адже ця країна — не моя спеціальність!

— А Бог їх знає, — щиро сказав Сміт. — Коли вже на те пішло, то чому й я?

Шаффер саме дивився на нього довгим недовірливим поглядом, коли раптом завмер і рвучко підвів голову на звук, що долинав згори, — то напевне був шум вертолітних гвинтів. Обоє відразу це зрозуміли. Шум наростав з півночі, з боку Синього озера й рухався просто на них. Вертоліт був великий, військовий, а свастику на ньому можна було розгледіти навіть на такій відстані. Шаффер почав був відповзати назад, під дерева.

— На вихід, Шаффере! — квапливо промовив він. — Пси вже полюють на нас.

— Не думаю, — відказав Сміт. — Сидіть на місці, тільки накиньте на голову вилогу.

Вони швидко понакидали на голови вилоги маскувальних курток, так що побачити можна було лише очі та Смітову підзорну трубу, напівпритрушену снігом. За якихось тридцять ярдів з будь-якого боку, зокрема й згори, помітити їх було неможливо. Вертоліт летів над долиною просто до того місця, де в снігу лежало двоє чоловіків. Коли він був уже за кілька сотень ярдів, Сміт відчув тривогу, подумавши, чи не сталося помилки, внаслідок якої ворог дізнався про них. Німці могли почути «ланкастера», хоч би з якими приглушеними двигунами він летів. І чому б тоді якійсь підозріливій і розумній голові (а таких у «Шлосс Адлері», певно, не бракувало) не знайти правильну відповідь на запитання: а чому це ворожий бомбардувальник заблукав у ці місця? Можливо, альпійські стрільці вже навіть почали прочісувати соснові ліси на схилах гори… А він, Сміт, навіть не виставив варти!