Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

Одна відверта брехня, подумав він, одна безперечна правда. Він зовсім не був бадьорий — навпаки, геть виснажений і міг би, трохи розслабившись, одразу поринути в сон. Однак те, що він не засне, не підлягало сумніву: ніяка сила на землі не примусила б його цієї ночі заснути. Та про це Торренс-Смітові краще не казати.

Небо вже сіріло, коли Сміт і його люди згортали табір. Намет та спальні мішки було спаковано, а куховарське начиння — після досить скромного сніданку, який важко було й сніданком назвати, — покладено знов до рюкзаків. Ніхто не розмовляв — цей світанок був не для розмов. Усі, зауважив подумки Сміт, мали вигляд стомленіший і змученіший, аніж три години тому; який же вигляд був у нього самого, коли він не спав і хвилини? Добре, що їм хоч не поклали в рюкзаки люстерок, подумав Сміт і глянув на годинника.

— Через десять хвилин вирушаємо, — оголосив він. — У нас досить часу, щоб до сходу сонця дістатися туди, де починаються дерева. Якщо більше не трапиться урвищ, певна річ. Я повернуся за хвилину. Видимість поліпшилася, тому не завадить оглянути місцевість. Можливо, пощастить знайти кращий шлях для спуску.

— А якщо не пощастить? — похмуро запитав Каррачола.

— У нас є тисяча футів нейлонової линви, — лаконічно відказав Сміт.

Він натягнув маскувальну куртку й рушив уздовж схилу. Та щойно табір зник з очей, Сміт змінив напрямок і кинувся бігти.

З-під присипаного снігом брезенту з'явилося одне око, тільки-но Мері Еллісон почула кроки на снігу й перші трохи фальшиві ноти «Лорелеї». Дівчина розстебнула блискавку на спальному мішку й сіла. Сміт зупинився поруч.

— Не так швидко! — запротестувала вона.

— Саме так, швидко! Вставай, хутчіш!

— Я не заснула й на мить!

— Я теж. Цілу ніч стеріг цю кляту рацію та пильнував, щоб жоден сновида не рушив у твій бік.

— Ти не спав?! Ти зробив це заради мене?

— Я не спав. Ми вирушаємо за п'ять хвилин. Покинь свого намета й спального мішка тут, вони тобі більше не знадобляться. Візьми трохи їжі, пити й більш нічого. І ради Бога, не тримайся надто близько до нас. — Сміт глянув на годинника. — Ми зупинимось о сьомій. Перевір свого годинника. Рівно о сьомій. Головне — не наткнися на нас!

— За кого ти мене маєш! — образилася Мері, та Сміт уже не міг відповісти — він подався геть.

Аж на тисячу метрів нижче по схилу Вайсшпітце дерева стали схожими на дерева — стрункі смереки на шістдесят-сімдесят футів здіймались у небеса. У чисті небеса, бо сніг тим часом перестав іти. Наставав світанок.

Схил був досить пологий. Сміт та п'ятеро його людей, витягнувшись ланцюжком, спотикалися й досить часто падали. Позаду раз у раз чулося бурчання й лайка, однак серйозних нарікань не було: небезпеки не видно, погода чудова, а пасмо смерек цілком ховало їх від імовірного ворога.

За дві сотні ярдів позаду по слідах, залишених чоловіками, обережно посувалася Мері Еллісон. Послизалася й падала вона досить рідко, бо важкого вантажу на спині не мала. Страху, що її помітять чи вона опиниться надто близько до них, дівчина також не відчувала, адже в чистому, морозяному гірському повітрі звук долинає надзвичайно чітко, тому по голосах нижче на схилі Мері могла з достатньою точністю визначити відстань до групи. Уже вкотре вона позирнула на годинника: була за двадцять сьома.

Через деякий час, також далеко не вперше, поглянув на годинника й Сміт. Була рівно сьома. Ранкові сутінки давно розтанули, ясне денне світло пробивалося крізь смерекове гілля. Сміт зупинився, підніс руку й став чекати, доки підійде решта його людей.

— Ми вже, певно, пройшли половину шляху вниз. — Він зняв зі спини важкого рюкзака і обережно поставив його на сніг. — Гадаю, пора вже як слід роздивитися довкола.

Вони склали докупи вантаж і рушили ліворуч. За хвилину дерева стали рідшати, тому Сміт подав знак, усі полягали на сніг і останні кілька ярдів узлісся подолали по-пластунському. Сміт мав підзорну трубу, Крістіансен та Томас — біноклі. Цейсівські біноклі, бо адмірал Ролланд любив, щоб усе було надійне. За останніми деревами великий сніговий замет затуляв їм поле зору. На ліктях та навколішки, сховані з ніг до голів маскувальними костюмами, вони подолали останні фути.

Краєвид, що відкрився внизу, мав справді казковий вигляд — неймовірно прекрасна картинка з неймовірно прекрасної казки, з тридесятого царства чудесних снів, царства найдивовижнішого й найшляхетнішого з усіх, які знали люди від часу, коли брат уперше підняв руку на брата.